РОЗДІЛ 12. Водоспад правди

Дорога за місто здавалася коротшою, ніж зазвичай. Прірва, що роками розділяла капітана та його Королеву, стрімко звужувалася з кожним поворотом коліс карети. Вони розмовляли — спочатку обережно, а потім дедалі палкіше, наче намагалися наздогнати всі ті роки, коли змушені були мовчати.

За двадцять хвилин карета зупинилася в затишній ущелині, де повітря було вологішим і прохолоднішим. Пол знову попросив Анастасію заплющити очі. Вона, вже без жодних вагань, вклала свою долоню в його руку. Її довіра була абсолютною.

Він провів її стежкою, крізь густі зарості папороті, туди, де шум води ставав дедалі голоснішим.

— Моя пані, відкрийте очі, — прошепотів він.

Анастасія підняла вії і ахнула. Перед нею розкинувся справжній оазис: високий водоспад скидав свої кришталеві води в прозоре озеро, а сонячне проміння, заломлюючись у бризках, малювало яскраву райдугу просто над водою. Навколо пахло вологою землею, квітами та хвоєю. Птахи співали так злагоджено, наче виконували величний гімн природі.

Вона вдихнула цей аромат на повні груди. Здавалося, разом із цим повітрям у її душу нарешті входить спокій.

— Дякую тобі, Поле, — тихо сказала вона, і в цьому «дякую» було значно більше, ніж просто вдячність за краєвид. — Лише зараз, тут, я нарешті відчула, що біль починає відступати.

Вони сіли просто на шовковисту траву. Сонце повільно котилося до обрію, фарбуючи небо в золотаві барви, а вони все говорили й говорили. За ці кілька годин вони дізналися один про одного більше, ніж за всі роки служби в палаці.

Коли почало вечоріти, Пол підвівся і подав їй руку.

— Мені приємно говорити з тобою до самого ранку, моя пані. Але вдома на нас чекають рідні зі своїм сюрпризом. Ця краса нікуди не дінеться — тепер це наше з тобою таємне місце. Ти зможеш приходити сюди, коли захочеш побути наодинці.

Анастасія піднялася, але не відпустила його руку. Вона зупинилася, дивлячись йому прямо в очі.

— Поле... ти дуже мені подобаєшся. Я бачу твої почуття, бачу, як ти піклуєшся про мене і моїх дітей. І я хочу, щоб ти знав: ти мені теж небайдужий. Але мені потрібен час, щоб загоїти рани минулого і зрозуміти, чи зможу я почати все з чистого аркуша.

Пол завмер. Його голос злегка здригнувся:

— Ти права, ти мені небайдужа. Але я... я звичайний солдат. Хіба я достойний бути поруч із тобою? Ти була моєю Королевою, і в моїх очах ти залишишся нею назавжди. Хіба я маю право на таку честь, особливо після всього, що ти пережила?

Анастасія зробила крок ближче і міцно стиснула його долоню.

— Запам’ятай: тепер я не Королева. Я — звичайна жінка з новим ім’ям. А ти — не капітан охорони, а вільний чоловік. Ти маєш право бути щасливим із тим, кого обере твоє серце.

— Моє серце вже обрало, — відповів Пол. — Я хочу бути поряд, оберігати вас і підтримувати, не вимагаючи нічого натомість.

Ці слова розчулили Анастасію до глибини душі. Вона підійшла і міцно обійняла його, прошепотівши на вухо:

— Дякую тобі... за все. Я обіцяю: як тільки моя душа зцілиться, я прийму твої почуття і дам свої у відповідь.

По щоці Пола скотилася сльоза — перша сльоза щастя за довгі роки. Він обійняв її так міцно, наче боявся, що цей момент зникне.

— Я чекатиму на тебе стільки, скільки буде потрібно.

Вони повернулися до карети, тримаючись за руки, і завдяки цій щирій розмові непомітно для себе перейшли на «ти». Прірва зникла.

Коли вони прибули до маєтку, їх зустріли вогні у вікнах та радісний натовп. Щойно вони переступили поріг, усі як один вигукнули:

— З днем народження!

Анастасія заплакала від радості, обіймаючи кожного. Її повели до вітальні, де стіл вгинався від страв, а в центрі на неї чекало почесне місце. Пол, як голова цієї нової великої сім’ї, підняв перший тост.

Вечеря тривала до пізньої ночі. Коли всі розійшлися по кімнатах, у будинку панувала особлива тиша — тиша людей, які нарешті знайшли свій причал. Анастасія засинала з усмішкою, знаючи, що хоча колишніх королев і не буває, сьогодні народилася просто щаслива жінка.