РОЗДІЛ 11. Подарунок і танення льоду

Тиждень пролетів як одна мить, наче вітер над океаном. І ось настав день, на який чекали всі в маєтку — день народження Анастасії. З самого ранку будинок наповнився метушнею. Колишня прислуга, а тепер вірні друзі, дарували їй дрібнички, зроблені з душею: вишиті хустинки, польові квіти, особливі ласощі.

Але найважливіший подарунок чекав свого часу. Пол відчував неймовірне хвилювання. Незважаючи на все пережите, між ними все ще стояла невидима стіна — та сама прірва, утворена роками суворої палацової етики, де він був лише капітаном варти, а вона — Його Величністю. Навіть тепер, під чужими іменами, він часто не наважувався називати її просто "Анастасією".

Він знайшов її у вітальні. Сонячне проміння грало на стінах, а вона сиділа біля вікна, повільно потягуючи міцну каву. Аромат зерен змішувався з пахом свіжої трави з саду. Пол підійшов ближче і, нахилившись, ледь чутно прошепотів їй на вухо:

— Люба моя пані, в мене є для вас особливий подарунок. Але він не поміститься в цій кімнаті. Я б хотів, щоб ви довірилися мені і поїхали зі мною в місто.

Анастасія відставила чашку, її очі заблищали від цікавості.

— Ви заінтригували мене, Поле. Чому б і ні? — відповіла вона з легкою усмішкою.

Він подав їй руку — жест, який раніше був лише формальністю, а тепер змусив обох відчути дивне хвилювання.

— Зачекайте на мене кілька хвилин, я маю перевдягнутися для такої нагоди, — прошепотіла вона і зникла за дверима.

Пол чекав у дворі біля карети. Коли двері маєтку знову відчинилися, він на мить забув, як дихати. Анастасія вийшла у легкій сукні, яка підкреслювала її велич і водночас робила її неймовірно тендітною. Вона виглядала не як королева у вигнанні, а як сама весна. Пол стояв завмерши, наче казковий король, що вперше побачив свою обраницю.

— Поле, ми їдемо? Чи ви вирішили перетворитися на статую? — засміялася вона, підійшовши ближче. Побачивши, що він не реагує, вона жартівливо вщипнула його за руку.

— Ой! — вигукнув він, оговтавшись. — Вибачте... ви просто неймовірно красива.

— Дякую, — вона злегка нахилила голову, і на її щоках з'явився ледь помітний рум'янець. — Мені приємно це чути саме від вас.

Вони сіли в карету. Дорога до міста зайняла близько сорока хвилин. Пол сидів навпроти, намагаючись не дивитися занадто пильно, але його погляд постійно повертався до неї. Анастасія лише загадково посміхалася. Коли карета зупинилася в затишному кварталі Арго, Пол дістав хустинку.

— Я попрошу вас довіритися мені і закрити очі.

— Пане Пол, я повністю довіряю лише вам, — серйозно відповіла вона і вклала свою ніжну руку в його широку долоню.

Він допоміг їй вийти з карети і підвів до самого ганку білого будинку.

— Моя пані, відкрийте очі.

Анастасія підняла вії і завмерла. Перед нею стояв витончений будинок, чистий і сяючий у світлі дня.

— Що це, Поле?

— Це ваш подарунок. Ваша особиста фортеця в цьому місті. Про неї знаємо лише ми двоє.

— Але чому? Навіщо такий розкішний дар?

Пол став дуже серйозним.

— Я зрозумів одну річ: ви народилися Королевою і залишитеся нею назавжди, навіть без корони. Вам потрібен простір, де ви зможете бути собою, далеко від галасу великої родини і спогадів про втечу. Це ваш особистий простір.

Анастасія мовчала довгу хвилину, а потім її очі наповнилися слізьми радості.

— Ви все вірно зрозуміли... Дякую за таку турботу.

Вона поривчасто схопила його за руку і на мить пригорнулася до його плеча, а потім вигукнула:

— Ну що ж, показуйте мені мій дім зсередини!

Коли вони увійшли, вона почала обходити кімнату за кімнатою. Її дивувало все: як розставлені меблі, які квіти стоять у вазах, як підібрані фіранки. Все було саме так, як вона любила в палаці.

— Хто це зробив? Хто так добре знає мої смаки?

— Я все робив сам, — сором'язливо відповів Пол. — Спеціально для вас.

Анастасія різко повернулася до нього і, не втримавшись, ніжно поцілувала його в щоку.

— Ви справді вражаєте мене, Поле.

Він миттєво почервонів, як юнак, і лише пробурмотів, що тепер цей дім повністю в її розпорядженні. Але на цьому сюрпризи не закінчилися.

— А ви не хотіли б з'їздити зі мною ще в одне чудове місце? — запитав він, знову простягаючи руку.

— З вами — хоч на край світу, — відповіла вона, і вони знову сіли в карету, яка рушила в сторону узбережжя, де сонце вже готувалося до вечірнього спектаклю.