РОЗДІЛ 8. Дім на пагорбі

Місяць у відкритому океані злив дні й ночі в одну нескінченну смугу синяви. Але згідно з графіком, на горизонті нарешті з’явилися скелясті береги, і корабель почав повільно підходити до гавані міста Арго. Це містечко, затиснуте між горами та морем, здавалося краєм світу, де можна було нарешті зупинити біг.

За пів години судно пришвартувалося. Наші герої, виходячи з кают, навмисно змішалися з натовпом інших пасажирів, щоб не виглядати єдиною групою. Ступивши на тверду землю, вони відчули, як під ногами все ще хитається палуба, хоча море залишилося позаду. Першим ділом Пол повів усіх до найближчої таверни — великої кам'яної будівлі, що пахла смаженим м'ясом і димом.

Втомлені подорожні зайняли великий стіл у кутку. Після ситної трапези Пол підійшов до власника закладу:

— Нам потрібен прихисток на кілька днів, поки ми не підберемо собі власну домівку. Чи знайдеться у вас місце для такої компанії?

Отримавши ствердну відповідь, Пол надав нові документи для реєстрації та одразу заплатив за все наперед золотими монетами. Молодий слуга провів їх до кімнат, де втікачі нарешті змогли заснути без гуркоту хвиль за стіною.

Наступного ранку Пол прокинувся першим. Поки сонце ледь піднімалося над дахами Арго, він швидко поснідав на самоті й вирушив на пошуки житла. Весь день він кружляв вузькими вуличками, оглядав будинки, розмовляв із маклерами. Він шукав не просто дах над головою, а фортецю, де його Королева могла б почуватися в безпеці.

І доля посміхнулася йому. За межами міста, на високому пагорбі, він знайшов невеликий маєток. Це був розкішний будинок, оточений цілим гектаром землі. Його власник, колишній мер Арго, вирішив перебратися до центру, тож виставив маєток на продаж. Дім був ідеальним: далеко від сторонніх очей, оточений густим лісом, а на території виблискував на сонці чистий ставок. Пол зрозумів — це те саме місце.

Проте для такої покупки потрібне було слово Анастасії. Гроші, які Король Георгій завбачливо довірив Оліверу, належали їй та дітям. Окрім золота в скринях, Король навіть відкрив таємний рахунок у місцевому банку, щоб його сім'я ніколи не знала злиднів.

Коли Пол повернувся і розповів про знахідку, Анастасія зацікавилася. Вони вирішили не гаяти часу. Зібравши речі — адже вони вірили кожному слову капітана — група замовила кілька карет і вирушила до маєтку.

Біля входу їх зустрів повірений мера. Коли вони увійшли всередину, високі стелі та просторі зали змусили всіх затамувати подих. Порадившись у сусідній кімнаті, Анастасія сумно, але щиро усміхнулася:

— Звісно, це не наш старий палац... Але він мені подобається. Тут спокійно. Беремо!

Радості Пола не було меж. Він гукнув повіреного:

— Ми купуємо! Кличте нотаріуса, пана Коллінза, негайно!

За годину відомий у місті нотаріус уже розкладав папери в кабінеті з високими книжковими полицями. Коли дійшло до ціни, герої були приємно шоковані — маєток коштував значно дешевше, ніж вони очікували, через свою віддаленість від центру.

— На кого оформляємо власність? — запитав пан Коллінз. — На вас обох чи порізно?

— Оформляйте на мою дружину, — твердо відповів Пол.

Після підписання паперів слуги принесли валізу з грошима. Угода була скріплена печатками. Продавець і нотаріус, привітавши «нову родину» з покупкою, поїхали геть, залишивши героїв наодинці з їхнім новим майбутнім.

Свято почалося спонтанно. Кілька колишніх слуг вирушили в місто за продуктами, а інші взялися до роботи. Жінки мили підлогу та витирали пил, чоловіки розбирали речі. За дві години дім сяяв, а з кухні долинав аромат смачної вечері.

Коли всіх запросили до столу у великій вітальні, Анастасія не втрималася від сліз.

— Ми неначе в казці... — прошепотіла вона. — Таке враження, що нічого поганого не сталося. Я так скучила за домашнім затишком.

Вона сіла на чолі столу, а діти та Пол — поруч. Колишня прислуга звично відійшла до стін, але Анастасія перервала їх:

— Ви тепер мені рідні. Ми пройшли через усі ці негаразди разом. Я більше не Королева, і навіть ім'я в мене чуже. Прошу вас, сідайте з нами. Ви це заслужили!

Незвично і з легким тремтінням колишні слуги сіли за один стіл із колишньою монархинею. Пол підняв першу чарку з червоним вином:

— За те, що ми живі! І за наш спільний дім!

Другий тост підняли за тих, хто не повернувся, і за мужність Короля Георга. У залі запала тиша, повна шани та скорботи. А третій тост... Пол підняв келих і, сором'язливо глянувши на Анастасію, промовив:

— За любов у всіх її проявах.

Їхні погляди зустрілися, і в цьому мовчанні було сказано більше, ніж у тисячі слів. Віднині в цьому домі не було титулів, звань чи каст. Була лише одна велика і міцна сім’я. Після вечері, натомлені, але вперше за довгий час щасливі, вони розійшлися по своїх кімнатах, щоб заснути під шелест лісу, знаючи — завтра почнеться їхнє нове, справжнє життя.