РОЗДІЛ 7. Нове життя під чужим іменем

Минуло три тривожних дні. Очікування в таверні «Буря» було схоже на затишшя перед справжнім штормом. Назар у сучасному лімузині слухав цю розповідь Короля Альберта, затамувавши подих, наче сам відчував той запах старої деревини та дешевого елю.

Приблизно по обіді важкі двері таверни відчинилися, впускаючи всередину потік яскравого світла та вуличного шуму. На порозі з’явився молодий посланець у формі міської гвардії Гільдебрауна. Він обвів поглядом залу і впевнено підійшов до власника закладу.

— Скажіть, як мені знайти чоловіка на ім'я Олівер? — запитав юнацький голос.

Господар таверни, витираючи рушником склянку, кивнув у бік далекого столика, де за обідом зібралася дивна компанія:

— Так ось він, зі своїми близькими. Поспішайте, бо скоро тарілки будуть порожні.

Капітан Олівер, чий слух був натренований роками служби, одразу почув своє ім’я. Він повільно повернув голову і зустрівся поглядом із хлопчиною, який уже прямував до нього.

— Це ви Олівер? — запитав посланець, зупинившись біля крісла.

— Саме так, це я. Вас прислав Губернатор Пол? — спокійно відповів капітан, хоча всередині в нього все напружилося.

— Ви все вірно зрозуміли. Він просив передати це особисто вам.

Олівер підвівся, намагаючись не привертати зайвої уваги інших відвідувачів.

— Ходімо в мою кімнату. Там ти вручиш мені те, що маєш.

Він обернувся до своїх супутників:

— Я скоро повернуся. Продовжуйте обідати.

У кімнаті, коли двері зачинилися, посланець мовчки простягнув великий, запечатаний сургучем конверт. Олівер подякував хлопчині, і той, коротко попрощавшись, зник у коридорі. Залишившись наодинці, капітан розламав печатку. Коли він почав вивчати папери, на його обличчі з’явилася дивна суміш подиву та іронії. Він тихо засміявся, хитаючи головою.

— Ну гаразд, друже Пол... Нехай буде так, як ти вже навигадував.

Заховав конверт під камзол, він повернувся до столу. Його обличчя знову стало непроникною маскою.

— Після того, як закінчите з їжею, я чекаю на всіх у себе в кімнаті, — коротко кинув він.

За годину в невеликій кабіні Олівера зібралися всі, включаючи дітей. Атмосфера була напружена. Капітан дістав документи й розклав їх на столі, наче карти в небезпечній грі.

— Моя Пані, — звернувся він до Королеви, — ваші папери перші. Слухайте уважно, бо від цього залежить ваше життя.

Анна підняла на нього свої горді очі.

— Від сьогодні вас звуть Анастасія. Ваш вік та троє дітей залишаються у документах, але ваше походження... тепер ви вихованка місцевого сиротинця, мешканка Гільдебрауна. Жодного слова про палац. Жодного слова про титул.

Він перейшов до дітей:

— Принц Вільям тепер Джон. Принц Чарльз — Вільгельм. А маленька Елізабет відтепер просто Єлизавета.

Олівер на мить затнувся, а потім продовжив із ледь помітною усмішкою:

— І останнє... Найбільша незручність. Мене тепер звуть Пол. І за документами, Анастасіє... ви — моя дружина.

По кімнаті прокотився шепіт здивування. Олівер підняв руку, зупиняючи запитання:

— Я розумію, що це звучить дивно, але так ми виглядатимемо як звичайна сім’я мандрівників. На слуг мало хто звертає увагу, тому їхні імена залишилися незмінними. Це наш єдиний шанс розчинитися в тумані.

Він роздав документи кожному. Документи дітей він передав Анні-Анастасії, чиї руки злегка тремтіли.

— А тепер — збирайтеся. Я йду в порт. Нам потрібен корабель.

Порт Арго зустрів Олівера (тепер Пола) криками чайок. Йому пощастило: він швидко знайшов капітана торгового судна і викупив двадцять квитків на рейс, що відходив о вісімнадцятій годині.

Повернувшись до таверни, він першим ділом зайшов до покоїв Королеви. Дівчина на ім'я Елейн — вірна покоївка — миттєво оббігла всі кімнати, скликаючи групу. За кілька хвилин вони знову були разом. Королева Анастасія сиділа в кріслі, і навіть у простій сукні вона виглядала так, наче під нею був золотий трон.

— Друзі, — заговорив Пол. — Час настав. О вісімнадцятій годині ми покидаємо цей берег. О 17:03 я чекаю всіх у холі. Ми рушаємо в Арго — маленьке містечко на самому краї нашої країни. Це місце, де кордон майже прозорий. Звідти ви зможете вирушити в будь-яку точку світу.

Рівно о сімнадцятій групі втікачів, обтяжених скромними вузликами з речами, вийшла на вулицю. Вони йшли пішки, намагаючись не виділятися серед місцевих мешканців. Пришвартований корабель наче справді чекав лише на них. Контролер на трапі суворо перевірив квитки, але нові документи, підписані Губернатором, не викликали жодних сумнівів.

О вісімнадцятій годині, за командою капітана, судно скинуло якорі. Гільдебраун почав повільно зменшуватися, зникаючи в сутінках. Попереду був цілий місяць нескінченного моря та невідомості. Але з кожною милею вони ставали ближчими до своєї головної мети — свободи, нехай і під чужими іменами.