РОЗДІЛ 6. Ліки для душі

Повернувшись увечері до таверни, капітан Олівер відразу піднявся до своєї кімнати — втома та важкі думки звалили його з ніг. Наступного ранку, поки діти ще доглядали останні сни, він зібрав усіх дорослих у себе. Тихим, але впевненим голосом Олівер переповів усе, що дізнався від губернатора Пола.

Королева Анна трималася з останніх сил, намагаючись зберегти королівську гідність. Та коли розповідь добігла кінця, біль від непоправної втрати вирвався назовні. Ця мужня жінка не витримала й гірко заплакала. Разом із нею засумували всі присутні — стіни кімнати ніби стиснулися від спільного горя.

Олівер, як справжній захисник, підійшов до неї. Його голос звучав м’яко й тепло:

— Зі сльозами відходить біль, ваша величносте. Часом корисно плакати, не стримуйте себе. Повірте, згодом стане легше.

Він на мить замовк, дивлячись у вікно, і додав:

— Душевні рани, як і тілесні, потребують часу, ліків та догляду. Але якщо для тіла потрібні трави, то ліки для душі — це теплі слова, підтримка, любов та віра тих, хто вас оточує. Душу лікувати важче, ніж тіло, та знайте: ми всі поряд. Спільними зусиллями ми переживемо це лихо, як переживали все інше.

Завдяки цим словам і щирій підтримці вірних людей Анна змогла опанувати себе. Вона зрозуміла, що сльози не повернуть загиблого короля, а їй потрібно жити далі — заради дітей. Коли перший шок минув, люди почали розходитися по своїх справах.

Королева, виснажена горем, забажала повернутися до своїх покоїв. Олівер, розуміючи її стан, мовчки провів її до дверей. Перед тим як увійти, Анна зупинилася. Вона обернулася і поглянула втомленими очима просто у вічі капітанові. У цьому погляді було більше вдячності, ніж у будь-яких словах. Вона мовчки зайшла в кімнату й лягла на ліжко поряд зі сплячими дітьми, шукаючи в їхньому диханні розраду.

Капітан ще кілька хвилин стояв біля дверей, занурений у роздуми, а потім повернувся до себе.

Тим часом прислуга вже замовила сніданок на першому поверсі «Бурі». Коли стіл був накритий, до трапези запросили Королеву з дітьми, капітана та трьох його вірних воїнів, які невідступно вартували біля покоїв. Усі разом вони сіли за один стіл — тепер уже не як монархи та піддані, а як одна велика родина, яку згуртувала спільна біда. Після сніданку кожен повернувся до своїх обов’язків, чекаючи на звістку від губернатора.