РОЗДІЛ 2. Пошуки та зустріч

Центральний офіс Міністерства внутрішніх справ у Києві працював у звичному режимі, аж поки на порозі не з’явився Президент у супроводі Короля Англії. Міністр, Дмитро Миколайович, який якраз переглядав ранкові звіти, був настільки приголомшений побаченим, що на мить забув про протокол.

— Пане Президенте! Ваша Величносте! — вигукнув він, поспішно підводячись назустріч. — Чим можу бути корисним у такий ранній час?

Олексій Миколайович не став витрачати час на довгі вступи. Він поклав на стіл перед міністром те саме фото білявого юнака.

— Дмитре Миколайовичу, потрібно знайти цю людину. Терміново. Крім цього знімка, у нас немає жодних даних: ні імені, ні прізвища, ні адреси. Але знайти його — справа державної ваги.

Міністр узяв картку, уважно роздивляючись риси обличчя хлопця. Його професійний погляд одразу відмітив особливу форму очей та поставу юнака.

— Дайте мені один день, — твердо відповів Дмитро Миколайович. — Я задію всі ресурси системи «Безпечне місто» та архіви. Якщо він в Україні — ми його знайдемо.

Очікування було напруженим, але вже наступного ранку телефон Президента ожив. Міністр повідомив: особу встановлено. Щоб уникнути зайвих вух та витоку інформації, зустріч призначили в закритому кабінеті МВС. Коли всі зібралися, Дмитро Миколайович урочисто відкрив теку.

— Ми знайшли його, — повідомив він, дивлячись на Короля Альберта, який затамував подих. — Об’єкт перебуває у місті Луцьку, на Волині.

— Їдемо туди негайно! — голос Короля пролунав рішуче. Він не хотів чекати ні хвилини більше.

Оскільки аеропорт у Луцьку не міг прийняти важкий королівський борт, делегація вилетіла приватним літаком до Львова. Звідти кортеж із кількох чорних позашляховиків та лімузина за дві години дістався серця Волині. У самому центрі Луцька до них приєднався місцевий голова МВС, Віталій Вікторович. Він уже чекав на площі, помітно хвилюючись перед такою делегацією.

— Об’єкт зараз у кав’ярні на вулиці Лесі Українки, — доповів він, вказуючи напрямок. — П’є каву, ні про що не підозрює.

Кортеж тихо під’їхав до чорного входу закладу, щоб не привертати зайвої уваги на пішохідній вулиці. Король Альберт першим вийшов з автомобіля. Його серце калатало так сильно, що він відчував це в скронях.

— Ходімо всередину, — коротко кинув він.

У затишній кав’ярні за столиком біля вікна сидів юнак. Це був Назар. Він спокійно гортав стрічку в телефоні, насолоджуючись напоєм, аж поки двері не розчинилися і до зали не увійшли люди в оточенні охорони. Відвідувачі за сусідніми столиками здійняли галас — не щодня в луцьку кав’ярню заходять Президент та справжній монарх.

Назар здивовано обернувся. Його погляд зустрівся з суворим поглядом Віталія Вікторовича, який чітким жестом вказав на нього пальцем:

— Ось той, кого ви шукаєте.

Назар відчув, як холонуть руки. Він бачив іноземців, чув їхню швидку англійську мову, але не розумів жодного слова, що змушувало його нервувати ще більше. До нього підійшов Олексій Миколайович і м’яко поклав руку на плече:

— Доброго дня, Назаре. Не бійся. Нам потрібно поговорити про дуже важливі речі. Тут забагато людей для такої розмови, тому ми просимо тебе поїхати з нами. Ти ні в чому не винний, просто довірся нам.

— Гаразд... — ледь чутно відповів хлопець, приголомшений масштабом того, що відбувається. — Тільки дозвольте мені розрахуватися за каву.

За годину, коли Назар забрав необхідні речі з дому та коротко (наскільки це було можливо) попрощався з приголомшеними рідними, лімузин виїхав у напрямку Києва. У салоні панувала важка, урочиста тиша. Король Альберт довго дивився на Назара, наче не вірив власним очам. Нарешті він звернувся до Президента з проханням перекладати кожне слово.

— Усе почалося в далекому 1838 році, — почав Його Величність, і його голос затремтів від емоцій. — На троні Британії тоді був мій предок, Король Георгій. Він мав чудову дружину Анну та трьох дітей, яких любив понад усе: Вільяма, Чарльза та маленьку Елізабет. Життя здавалося ідеальним, але за спиною монарха зріла зрада. Прем’єр-міністр, засліплений жадобою влади, зажадав бачити на троні молодшого брата Короля — Вільгельма, яким було легше маніпулювати. Стався переворот.

Король Альберт вів розповідь далі, а Назар слухав, наче заворожений:

— Тринадцятого травня, у п’ятницю — цей день назавжди став чорним в історії нашої родини — палац штурмували. Поки вороги вибивали двері, Король Георгій встиг вивести сім’ю та вірних слуг через таємний хід у своєму кабінеті. Поки лицарі тримали оборону в коридорах, він наказав командиру охорони за будь-яку ціну врятувати Королеву та дітей. Сам же Георгій відмовився тікати. Він залишився в коридорі з мечем у руках, щоб дати своїм близьким хоча б кілька зайвих хвилин... Це був його останній, героїчний бій.