6. Відкриття давно відомого

Тереза слухала це все, сидячи у своєму ліжку і дивлячись кудись убік і вниз — на підлогу. Вона закусила губу від напружених роздумів чи від почутого, але було помітно, що їй це все слухати зараз було вкрай неприємно і навіть нестерпно, що серце її наповнене якимось давнім пекучим болем і ненавистю — до Юрка, до сестри, до інших людей. Відчайдушно відштовхувала вона від себе ці думки протягом тридцяти років і ось тепер доводиться це вислуховувати від сестри своєї! 

Бо й справді, що вона тільки не робила тоді із Миросею, коли помітила, що та закохалася в одного зі своїх численних шанувальників! І відмовляла, і благала, і плакала, і ворожила, і усілякого зілля до страв підсипала — нічого не допомогло. Мирося, мов причарована, не реагувала ні на що! А Тереза ж з самого початку виховувала з Миросі дівчину раціональну і вдумливу, аби жодного натяку на будь-яку непотрібну пристрасть чи, не дай-то боже, некорисні стосунки! 

А за Миросею ще й хлопців впадало багато. Було з кого обирати нареченого! Тереза очікувала, що старі роки вона безбідно доживатиме в якомусь розкішному маєтку зятя, бо ж таку красу, якою наділила природа Миросю, можна було використати, обравши собі чоловіка якомога заможнішого.

А та Мирося, не оглядаючись ні на що, примудрилася ще й завагітніти! І знову Тереза що тільки не робила! Знову ворожила, знову підсипала зілля… Багато! Але… Народився цей кволий хлопчисько, якого чомусь назвали Юрчиком. «Це ж треба, як його береже Небо!» — подумала тоді Тереза. Але, все одно, несамовито відганяла від себе будь-які думки про те, що ця дитина зовсім не є звичайною. І зовсім не випадково хлопчик народився саме у цій родині і обставини його народження теж не були випадковими.

«Все вірно! Все вірно… — думалося Терезі, вже майже нерухомо лежачій у ліжку, — і потім знайшовся той, хто його захистив від осуду натовпу, від злиднів, хто його прогодував і підтримав, поки хлопчик зростав…»

— Ні! — раптом вигукнула Тереза до сестри, немов би щось згадала у своїх гірких роздумах. — Ні! То не може бити він! Не може!

— Чому це не може? — усміхнено і абсолютно упевнено у своїй правоті спитала Марія, просто аби зайвий раз переконати сестру в тому, що вона прогавила народження одного з хранителів потайсвітньої сили серед людей.

— Бо ми не можемо жити ніде за кордоном — тільки тут! Інакше втратиться сила. Дажбог оберігає лише свою землю… — почала відповідати Тереза на запитання сестри, але Марія їй не дозволила завершити думку, перервавши:

— Дажбог — силу свою захищає цією місцевістю, бо саме тут колись жили ті усього двісті одинадцять дорослих людей, які йому тоді не зрадили. Потайсвіт існує не зовсім окремо, як це здається звичайному люду. Він обов’язково тримає зв’язок із буденністю та звичним нам перебігом часу. Але часу насправді немає. І ані сили своєї, ані справжності наш Дажбог не втратив. То нам так здається, що всі його вже давно забули. Вірніше, його й справді тут забули. А як же ж вони могли його не забути? Коли ріки крові лилися, коли ідолів спалювали, всі літописи понищили, усі згадки загубили… Він — не нападник, він — захисник. Нам потрібно тільки із вдячністю берегти його ім’я, нести в собі його світло і терпляче очікувати поступове відродження народу нашого разом із його, Дажбоговим, відродженим іменем. Його і інших наших богів — справжніх, автентичних, українських — тих, що були тут від самого початку, які прийшли до нас, аби дарувати нам силу слова і щедрість врожаю. Поки ми їх не вшануємо — не буде нам щастя. Ми колись саме завдяки їм почали розуміти одне одного і навчилися виживати у спільності…

— Та чекай! Чуєш, зачекай! — перервала Марію Тереза. — То не може бути Юрчик!

— Чому це — не може? — перепитала вже втомлена від цих нескінченних пояснень Марія.

— Бо ж, кажу тобі, Юрчика вітчим менше, ніж дворічним забрав звідси! Він зростав у Монголії! — продовжувала сперечатися Тереза, чіпляючись за будь-який привід, аби лише відвести від себе самої думку про те, що ось цей хлопчисько, якого вона так затято колись намагалася позбутися, й справді, є зосередженням енергії одного з найголовніших давніх богів. 

— Ага. Так. Я знаю, знаю. А тепер пригадай, що було потім… Ну? Пригадуєш? — усміхнено, із радістю учителя, який ось-ось підведе учня до правильної відповіді на якесь принципово важливе історичне запитання, продовжувала розмову Марія.

— А потім ця Мирося раптово зірвалася звідтіля і приїхала сюди! Мов якась навіжена! Мов… — Тереза зосереджено намагалася дібрати слів, аби якомога точніше охарактеризувати весь ступінь безглуздості Миросіного повернення назад, у цю домівку, покинувши при цьому прекрасного люблячого чоловіка…

Але Марія не дозволила продовжити і знову перервала сестру:

— Ну, все правильно! Вона ані тобі, ані навіть сама собі ніколи б не змогла пояснити, чому це вона раптом ні з того, ні з сього зірвалася з місця і приїхала сюди. 

— Та як же? Що ти таке кажеш? Усе вона прекрасно пояснила! Вона сказала, що там немає школи… — згадала Тереза Миросине пояснення.

— Та ти що? Ти серйозно оце зараз мені кажеш? — розсміялася у відповідь Марія.

— Цілком серйозно, — підтвердила свої слова трохи спантеличена Тереза.

— Ну, то от, що я тобі на це скажу, дорогенька: там у військових містечках, де б вони не були, завжди є не тільки дитсадки для дітей військовослужбовців, але й школи! — запевнила Марія свою вже досить розгублену сестру.