5. Тітка Марія

Терезина сестра Марія була дуже богомольною жіночкою. Вона молилася з ранку до ночі, сидячи іноді поруч із Терезиним ліжком, а іноді — ні. Коли їй Тереза заважала, вона переходила до іншої кімнати. 

Коли приїхала тітка із Рахівщини, Юрчик зрадів. Подумав, що тепер йому стане трішечки легше, що принаймні хтось допоможе хоча б із приготуванням їжі. Він так радісно поспішав додому того першого вечора, очікуючи, що його хоч раз вдома хтось нагодує… Але, на жаль, нічого подібного жодного разу не відбулося. Тітка Марія сиділа в кріслі з молитовником у руках і дрімала. 

— Тітонько, — наважився спитати Юрчик, — чи ви не зварили вечері?

— Ні, я не зварила. Звідкіля я знаю, що тут в тебе є і з чого можна щось приготувати їсти. Та в мене й часу не було — я ж молюся за твою бабусю! Коли я повинна варити, якщо вона лежить така хвора?

— Так… Зрозуміло… — важко зітхнувши у відповідь промовив Юрчик і почав перестеляти бабусину білизну, прати і робити все те, що він вимушений був робити щодня, тільки вже вечерю відтепер довелося готувати не на двох, а на трьох осіб. 

— Сесь твуй онука Юрко нич не знає файно їсти ізварити (*), — базікала тітка Марія з Терезою, поки Юрчик був на роботі.

— Йой, сестро моя, не кажи ми нич! Я сего дітвака не хотіла. Його не мало боти на світі божому! — стогнала у ліжку Тереза у відповідь Марії.

— Терезко, тадь побуйся бога! Ко бих за тобов типерка ходив, коли ти, але, такась хвора? Щось Мирося і не йде до тя, одколи я туй, — зауважила тітка Марія.

— Тадь не йде, бо має свою сім’ю, чоловіка має, мусит боти біля нього. А сись туйка жиє в мене, та най ходит (**). Коби Мирося моя тоди мене послухала, то вун би ся нигда не вродив. Айбо она го лишила на сему світі, типер най ходит… — знову стогнучи промовляла Тереза.

Але Марія її не дуже слухала. Вона глянула знову на свою старшу сестру і спитала:

— Слухай, та хіба ти й справді вважаєш, що могла йому завадити народитися? Хіба ти не знаєш, чому він прийшов у цей світ? Ти нічого не розповідала Миросі?

— Та що я їй мала розповідати, господичку? Ти ся, вижу, того й молиш без зупину. Аби нико за тя не подумав, ко ти така є? — трохи ніби сміючись перепитувала Тереза в своєї молодшої сестри.

— Я ся не молю, нам не мож ся молити — ти се добре знаєш. Айбо сокотитися треба! Ми мусиме, бо ми жиєме серед людей, — відповідала сердито Марія, тримаючи у руках абсолютно потертий, обшарпаний, засмальцьований молитовник. 

Нікому й в голову не могло прийти, що вона насправді звідтіля жодного разу у житті не прочитала ані однієї молитви. Марія продовжувала пояснювати:

— А наша мамка усе казала, що прийде час і у когось ся родит хлоп із зеленими очима, і будуть сяяти ті очі не лем світлом, але й силою — бо то наша сила, нашого Дажбога нащадок — сильний і справжній, саме він вбереже наш рід у достатку та цілості! Хіба даремно стільки віків ся земля береглася від голоду та війни? Хіба ти не видиш, що сесь хлоп не є простий? Ти, справді, не видиш?

— Боже, чи ти геть здуріла, сестро? Та де ти в цьому охлялому тілі побачила силу одного з богів наших? Ти ж подивися на того Юрчика — яке воно нещасне, яке килаве, яке недуйдаве… А очі зелені — но та й що з того? — сперечалася Тереза із сестрою так завзято, що аж піднялася у ліжку і самостійно сіла.

Марія усміхнулася якось приречено і промовила:

— Ти, я вижу, не даремно свою силу втратила в ногах. Бо спочатку у голові твоїй щось таке саме сталося. Люди забули богів своїх справжніх, силу своєї землі втратили через це. І народи страждатимуть, поки не повернуться до Дажбога, бо образився він — зрадили його оцими молитовниками та хрестами, повикидали ідолів, поспалювали. Ось і сказали колись нам, що в кожного з родів тих, що колись не покинули своєї віри, буде час від часу народжуватися хранитель сили — це так віддячує нам Дажбог.

Марія на мить зупинилася, а потім продовжила:

— І цей Юрко — його нащадок, і ти це знаєш, бо ми не можемо не помічати, як виблискують його величезні очі час від часу. І нічого ти не могла зробити, аби він не народився! І ніхто нічого би не вдіяв! Бо за ним така сила стоїть, що нікому з людей не вистачить міці протистояти! Ніхто не здатен протистояти справжньому потайсвітові. Це те, проти чого ніхто не може нічого вдіяти. Коли ми чогось дуже-дуже хочемо, докладаємо максимум зусиль, стараємося роками, а нам не вдається цього досягти, то це означає, що потайсвіт проти. У нього, як у природи, є свій задум і він — єдиний є вірним, і боротися з ним так само безглуздо, як і смішно. Це був такий задум, подобається це тобі, чи ні — ти тут нічого не зробиш. Годі й намагатися. Та кому я оце кажу? Ти й сама маєш то все знати! 

________________________________________________

* Цей твій онук Юрко не вміє смачно готувати.
** А цей тут мешкає біля мене, тож нехай доглядає.