3. Повернення

— Та чи ти здуріла, Миросю?! — перелякано зустріла Тереза свою доньку, коли побачила її на порозі із хлопчиками.

— Не здуріла, а повернулася. Юрчикові пора до школи, а куди я його там поведу? — спокійно відповідала Мирося, зачиняючи двері зсередини материного будинку.

— Та чого ти сама? А де отой твій… — Тереза намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Ми з Павлом розлучилися, бо він не хоче залишати службу.

— Ой, господичку! Що ж ти наробила? Одного принесла, а потім бог дав чоловіка, ти народила другого і тепер знову сама? Миросю, та чи тобі якоїсь клепки у голові не вистачає, чи ти геть з глузду з’їхала? Що ж ти робиш із собою, доню моя? А зі мною? — розплакалася Тереза і затулила долонями обличчя.

— А що з вами, мамо? — здивовано спитала Мирося.

— Та що зі мною… Що зі мною? Ти ще питаєш — що зі мною?! Виганьбила мене перед усіма! Я не знала, куди очі діти, ходила поспіхом вулицею, ховаючись від людей… Сусіди розпитували, як я могла таку доньку виростити? Як не вберегла від ганьби? А потім дав бог — узяв тебе порядний чоловік, забрав з міста. То я вже й ховатися перестала, заспокоїлася, раділа за тебе. Баби перестали базікати, позамовкали. Навіть заздрили вже деякі! А ти? Ти що знову втнула, бісова твоя душа? Ти тепер мені не одного, а двох безбатченків привела до хати? Це коли-небудь скінчиться, Миросю, скажи мені? Ну? Скажи? — голосно, із пристрастю випитувала Тереза у доньки, не дивлячись їй у очі. Вона говорила ніби кудись у підлогу. 

Мирося ж, навпаки, спостерігала за материною промовою, зосереджено намагаючись зловити її погляд. Мовчки.