1. Поява

Юрчик народився випадково. Його ніхто не чекав… Точніше, чекали, але не так, як чекають дітей, коли вони бажані. Йому не раділи, його появи на світ соромилися.

Але його бойова матуся ні до кого не збиралася прислухатися! Неймовірної вроди дівчина Мирослава відмовилася прийняти навіть думку про медичну маніпуляцію з переривання вагітності. І Юрчик таки народився на цей світ.

— Як же ж так? Терезко, — так зверталися до Юрчикової бабусі сусіди, знайомі і родичі, — тадь ви кого собі виростили? Такисьте сокотили(*) доньку, що вона вам у подолі принесла сего Юрика… Йо-йой… Йо-йой…

— Тадь не йойкайте мені туйка! — сварилася на них у відповідь ще не стара Тереза. — Йдіть собі… Що я із нив годна зробити? Я йуй казалам, ош не треба тти того! А вона ня не слухать(**).

Юрчик народився на Закарпатті. Давно вже помітили, що ця земля ніби якась зачарована. Віковічні війни, монголо-татарські нашестя, німецько-фашистські загарбники — все ніби проходило повз. А тут — ані голоду, ані мору, ані кровопролиття. То якийсь князь платить подать, аби цієї землі не торкалися нищівні нальоти кочівників, то графи сюди завозять майстрів та ремісників із чужих земель, аби розвивалося тут життя простих людей, розбудовувалося та розквітало. 

І не було тут розрухи, не було руйнування — війни, лихоліття, голод обходили ці місця стороною. Диво якесь, яке ніхто не міг пояснити. Життя тут ніколи не було легким, багато людей вимушені були поїхати у пошуках підробітку хто куди. Але їм завжди було куди повернутися, якщо хтось того забажав. Це важливо — мати, куди повернутися. Тут не було розрухи. 

Здавна по горах чаклували старі мольфарки. Збирали зілля, ворожили, замовляли і закликали Небо, аби дихало сюди вітром щедрот своїх, а не нищило все навкруги. Ніхто насправді ніколи не знав, чим вони займаються і звідкіля підживлюють силу свою, і в чому та сила — теж ніхто достеменно не знав.

Жили собі та й жили — мольфарки поруч із людьми. Котра — далі, котра — ближче… А потім якась тихенько прижилася поближче, якась — ще ближче, а потім вже і поміж людей з роду в рід несли вони свою страшну таємницю, бо ж хто зна, що може прийти у голову цьому натовпу — спалять сотні гарних жінок, які тут ні до чого. Сильна мольфарка не дасть себе спалити. А слабких — не буває! Вірніше сказати, сила, яка береже мольфарку, сильніша будь-якого навіженого натовпу. І наше щастя, що про це ніхто не знає. Є речі, яких краще не знати…

_________________________________________________

* Ви так  берегли…
** Я їй казала, що не треба тобі того! А вона мене не слухає.