Розділ 16

«Серце Межі»

Архів руйнувався.

Тріщини повзли по стінах.

По підлозі.

По самому повітрю.

Здавалося, ніби весь світ почав розсипатися на шматки.

Забуті вже стояли біля бар'єра.

І кожної секунди їх ставало більше.

Ровен дивилася на сходи.

На срібне світло.

На слова:

«СЕРЦЕ ВІДКРИЄТЬСЯ ДЛЯ ТРЬОХ.»

— Ми не маємо часу.

Дін уже заряджав рушницю.

Райлі крутила ніж у пальцях.

Ейден дивився на прохід.

Лея на дерево.

Усі чекали.

— Я йду.

Ровен сказала це першою.

Ніхто не сперечався.

Бо всі знали.

Саме заради цього вони пройшли весь шлях.

— Я теж.

Райлі навіть не дала договорити.

— Райлі...

— Ні.

Вона схрестила руки.

— Навіть не починай.
— Я не пройшла шість печатей, щоб зараз залишитися нагорі.

Дін усміхнувся.

Ледь помітно.

— Логічно.

— От бачиш.

— Я теж іду.

Тиша.

Ейден насупився.

Лея теж.

Але ніхто не заперечив.

Бо це був Дін.

Інакше він би все одно пішов.

Старий хранитель повільно кивнув.

— Троє обрані.

Срібне світло спалахнуло.

Сходи відкрилися повністю.

***

— А ми?

Лея подивилася на старого.

— Ми тримаємо Архів.

Тиша.

— До їхнього повернення.

— А якщо вони не повернуться?

Старий мовчав.

І цього вистачило.

***

Ровен.

Райлі.

Дін.

Почали спускатися вниз.

Сходи йшли дуже глибоко.

Занадто глибоко.

Наче не під землю.

А крізь неї.

Навколо панувала тиша.

Лише срібне світло освітлювало шлях.

— Ненавиджу сходи.

— Райлі.

— Що?

— Помовчи хоч хвилину.

— Ні.

— Чому?

— Бо коли я нервую, я балакаю.

— Тоді ти дуже нервуєш.

— Саме так.

Ровен усміхнулася.

Вперше за довгий час.

***

За кілька хвилин сходи закінчилися.

Перед ними відкрився величезний зал.

Зовсім не схожий на Архів.

У центрі стояло озеро.

Нерухоме.

Срібне.

Абсолютно гладке.

Наче дзеркало.

І посеред нього висіла сфера світла.

Маленька.

Яскрава.

Жива.

Серце Межі.

Усі троє завмерли.

Бо одразу зрозуміли.

Саме через нього існував Архів.

Саме через нього існували печаті.

Саме через нього світ досі пам'ятав себе.

І тоді озеро здригнулося.

На поверхні з'явилися образи.

Мара.

Ашер.

Лея.

Ейден.

Софія.

Усі люди, яких Ровен коли-небудь боялася втратити.

Тисячі облич.

Тисячі спогадів.

Райлі завмерла.

— Що це?

Голос пролунав звідусіль.

Тихий.

Знайомий.

Голос Першої хранительки.

— Це причина, через яку Порожнеча програє.

Тиша.

— Пам'ять.

Сфера стала яскравішою.

— Вона може стерти імена.

— Може стерти міста.

— Може стерти історію.

Пауза.

— Але не може стерти зв'язок між людьми, якщо вони самі його не відпускають.

Ровен відчула, як серце починає битись швидше.

Бо нарешті зрозуміла.

По-справжньому.

— Ось як ми закриємо сьому печать.

Світло відповіло.

Сфера спалахнула.

— Так.

***

У цей момент усе здригнулося.

Навіть тут.

Навіть у Серці Межі.

Тріщина пройшла по поверхні озера.

Потім друга.

Потім третя.

Із них почала витікати темрява.

Порожнеча дісталася сюди.

Дін різко підняв рушницю.

Райлі вилаялася.

Ровен зробила крок до Серця Межі.

І зрозуміла.

Час закінчився.

Остаточно.

Вони отримали відповідь.

Тепер залишалося лише одне.

Повернутися нагору.

І закрити Сьому печать.