Розділ 14

«Ліс, що дихає»

Бункер мовчав.

Але цього разу тиша не була спокійною.

Вона чекала.

Ровен відчула це ще до того, як важкі металеві двері зачинились за їхніми спинами.

Глухий удар прокотився коридором.

І ніби поставив крапку після Сент-Кроу.

Після вампірів.

Після Порожніх.

Після старого театру, який осів усередину себе, наче в нього вирвали серце.

Райлі першою зайшла всередину.

Вона була брудна, закривавлена, із перев’язаною долонею й синцями на шиї.

Виглядала так, ніби пройшла крізь пожежу, бійку, похорон і дуже погану розмову.

Що, власне, було недалеко від правди.

— Якщо хтось зараз скаже мені, що треба терміново кудись їхати, — сказала вона, навіть не обертаючись, — я ляжу просто тут і стану частиною інтер’єру.

Дін зачинив двері й важко притулився до них спиною.

— Ніхто нікуди не їде.

Райлі повільно підняла палець.

— Запам’ятайте ці слова.
— Я хочу їх на табличку.
— Над входом.
— З підсвіткою.

Ейден мовчки пройшов повз неї до столу в головній залі й поставив сумку зі зброєю так обережно, ніби ще один гучний звук міг добити всіх остаточно.

Ровен стояла в коридорі й дивилась углиб бункера.

Світло ламп було теплим.

Звичним.

На столі в бібліотеці лежали книги.

На стільці висіла ковдра Леї.

На кухні пахло кавою.

Усе було так, як мало бути.

І саме тому їй раптом захотілось плакати.

Не від болю.

Не від страху.

Від того, що вони повернулись.

Знову.

Попри все.

— Ровен.

Голос Леї пролунав із кінця коридору.

Не гучно.

Але всі завмерли.

Лея стояла біля входу до бібліотеки.

У темному светрі, з розпущеним волоссям, бліда від безсоння.

Вона виглядала так, ніби за ці години встигла прожити десяток найгірших сценаріїв у голові.

Її погляд одразу впав на перев’язану руку Ровен.

Повітря між ними змінилось.

Райлі тихо прошепотіла:

— О ні.
— Вона занадто спокійна.

Дін теж помітив.

— Леє…

— Ні.

Одне слово.

Тихе.

Але таке, що змусило навіть Ейдена не відкривати рота.

Лея повільно підійшла до Ровен.

Її очі були на руці.

Потім на обличчі доньки.

Потім знову на руці.

— Покажи.

Ровен ковтнула.

— Я можу пояснити.

— Покажи.

Райлі поруч напружилась.

— Вона справді збиралась сказати все.

Лея навіть не глянула на неї.

— Райлі.

— Так?

— Дякую, що повернула її.

Райлі відкрила рот.

Закрила.

І вперше за дуже довгий час не знайшла жарту.

Ровен повільно розмотала пов’язку.

Тканина була присохла до шкіри.

Коли вона відліпила останній шар, Лея різко вдихнула.

Сіра мітка на зап’ясті не зникла.

Вона була там.

Холодна.

Неправильна.

Наче шматок шкіри забув, що має бути живим.

Краї мітки були обведені темною тонкою лінією — там, де кров Райлі зупинила поширення порожнечі.

Але всередині ця сірість залишалась тихою.

Занадто тихою.

Лея простягнула руку.

Не торкнулась одразу.

Зупинилась за кілька сантиметрів.

Наче боялась, що дотик зробить усе реальнішим.

Потім усе-таки обережно поклала пальці біля мітки.

Ровен здригнулась.

Не від болю.

Від холоду, який різко відгукнувся в кістках.

Лея зблідла.

— Вона не мертва.

Райлі тихо сказала:

— Це має звучати краще, ніж звучить?

Ейден підійшов ближче.

— Що ти маєш на увазі?

Лея не відводила погляду від руки Ровен.

— Це не просто слід.
— Це залишений край.

Дін насупився.

— Край чого?

Лея повільно підняла очі.

— Порожнечі.

У залі стало дуже тихо.

Райлі нервово провела рукою по волоссю.

— Ні.
— Мені не подобається, коли ви всі говорите це слово так, ніби воно ось-ось сяде за стіл і попросить кави.

Лея обережно взяла руку Ровен у свої долоні.

— Скажи мені правду.
— Вона тягнула з тебе щось?

Ровен згадала театр.

Чашу.

Сіре світло.

Секунду без неба.

Без імені.

Без себе.

— Так.

Лея заплющила очі.

Обличчя її на мить стало таким, ніби вона знову стояла перед дверима, які мусила зачинити зсередини.

— Скільки?

— Не знаю.

— Ровен.

— Не знаю, мамо.

Слово вирвалось саме.

Мамо.

Воно стало між ними несподівано.

Тепле.

Болюче.

Живе.

Лея розплющила очі.

У них блиснули сльози.

Але вона стрималась.

Не тому, що не відчула.

А тому, що зараз була потрібна не мати, яка плаче.

А хранителька, яка знає, що робити.

Вона глибоко вдихнула.

— Треба зафіксувати межу навколо мітки.
— Поки вона спить.

Райлі одразу сказала:

— Поки?

Лея підняла на неї очі.

— Так.

— Ні.
— Не подобається.
— Я хочу варіант, де ця штука просто зникає.

— Я теж.

— Але?

Лея мовчала.

Райлі повільно видихнула.

— Ненавиджу «але».

Ейден поставив на стіл чорний ніж.

— Якщо це край порожнечі, його не можна просто спалити.

— Чому? — спитав Дін.

— Бо порожнеча не горить.
— Горить те, що має форму.

Райлі показала на нього пальцем.

— Ось.
— Ось це саме той тип речень, після яких я хочу піти жити в нормальний світ.

Дін важко видихнув.

— Добре.
— Що треба?

Лея вже рухалась до бібліотеки.

— Сіль.
— Срібна миска.
— Кров Райлі.

Райлі завмерла.

— Перепрошую?

Лея обернулась.

— Твоя кров уже створила край.
— Вона зупинила поширення.
— Треба закріпити це.

Райлі подивилась на свою перев’язану долоню.

Потім на Ровен.

— Ну…
— я завжди знала, що моя кров особлива.
— Просто думала, що через кофеїн.

Ровен тихо сказала:

— Райлі, не треба.

Райлі різко підняла очі.