Розділ 13

«Кров на узбіччі»

Бункер зустрів їх тишею.

Не тією мертвою тишею, що буває перед нападом.

Не тією неправильною тишею, коли в повітрі стоїть щось невидиме й чекає, поки ти зробиш помилку.

Це була звичайна тиша.

Рідкісна.

Дорога до бункера після Блек-Рівер здалась майже нереальною.

Жоден телефон не дзвонив сам собою.
Жодне дзеркало не темніло.
Жодна істота не стояла посеред траси.
Жоден ліс не намагався замкнути їх усередині себе.

Просто дорога.

Фари ковзали по темному асфальту.
Мотор рівно гудів.
Райлі кілька разів засинала й прокидалась, бурмочучи щось про те, що всі маєтки треба профілактично підривати.
Дін мовчки керував.
Ейден сидів поруч із таким виглядом, ніби навіть сидіння машини його дратувало.
Лея читала блокнот Локвудів під світлом маленького ліхтарика.
Ровен дивилась у вікно.

І намагалася повірити, що вони справді їдуть додому.

Не до чергової печаті.
Не до нового проклятого міста.
Не в ліс.
Не в монастир.
Не під землю.

Додому.

Коли важкі двері бункера нарешті зачинились за ними, Райлі зупинилась посеред коридору, зняла куртку, кинула її просто на підлогу й заявила:

— Якщо хтось найближчі двадцять чотири години скаже слово «справа», я стрілятиму.

Дін навіть не сперечався.

— Справедливо.

— Я серйозно.

— Я теж.

Ейден пройшов повз із сумкою зброї.

— Ти не протримаєшся двадцять чотири години.

Райлі різко повернулась до нього.

— Хочеш перевірити?

— Ні.
— Я хочу поспати.

Це прозвучало настільки неочікувано нормально, що Ровен ледь усміхнулась.

Лея помітила.

— Тобі теж треба поспати.

— Я знаю.

— Але ти не підеш.

Ровен підняла очі на матір.

— Ти тепер читаєш думки?

— Ні.
— Просто я твоя мати.

Слова повисли між ними.

Ніби хтось випадково торкнувся ще свіжої рани.

Лея ніби сама зрозуміла це.

Її обличчя стало м'якшим.

— Вибач.

Ровен не одразу відповіла.

Потім тихо сказала:

— Ні.
— Просто...
— я ще звикаю.

Лея кивнула.

— Я теж.

І це було чесно.

Можливо, найчесніше з усього, що вони могли сказати одна одній після стількох років.

Наступні три дні бункер справді був домом.

Не ідеальним.

Не теплим у звичайному сенсі.

Бетонні стіни.
Старі труби.
Лампи, які часом мигали.
Кімнати з запахом пилу й заліза.

Але це був дім.

Бо в ньому були голоси.

Райлі зранку сварилась із кавоваркою так, ніби та була особистим ворогом.

Дін ремонтував старий програвач у залі й бурмотів, що «раніше техніка була чеснішою».

Ейден у майстерні чистив зброю й часом мовчки залишав біля дверей Ровен нові срібні ножі, ніби це був нормальний спосіб сказати: «Я хвилююсь».

Лея годинами сиділа в бібліотеці з блокнотом Локвудів і старими записами хранителів.

Іноді Ровен помічала, що мати засинає просто над книгами.

Тоді вона накривала її пледом.

Спершу робила це тихо й швидко.

Потім уже не тікала одразу.

Сідала навпроти.

Дивилась на Лею й намагалася поєднати в голові дві правди:

мати залишила її;

мати врятувала її.

Обидві були справжніми.

І від цього не ставало простіше.

Райлі теж змінилась.

Не різко.

Не так, щоб хтось чужий помітив.

Але Ровен помічала.

Вона більше не тримала дзеркало Еліс у руках постійно.

Воно лежало в її кімнаті на тумбі.

Поруч із срібним патроном, який так і не був використаний.

Іноді Райлі просто сідала на край ліжка й дивилась на ці дві речі.

Без сліз.

Без слів.

А потім вставала, йшла на кухню й вимагала, щоб хтось пояснив, чому в бункері є п'ять видів солі, але немає нормального печива.

Життя поверталось маленькими шматками.

Не повністю.

Але достатньо, щоб вони могли дихати.

На четвертий день Дін приніс у бібліотеку папку.

Райлі побачила її першою.

Вона повільно підняла очі від тарілки з тостом.

— Ні.

Дін поклав папку на стіл.

— Ти навіть не знаєш, що це.

— Я бачу папку.
— У нашому житті папка ніколи не означає щось хороше.

Ейден, не піднімаючи очей від книги, сказав:

— Може, це рахунки.

Райлі подивилась на нього.

— Це ще гірше.

Ровен сиділа біля карти, розклавши перед собою записи Локвудів.

Після Блек-Рівер вона намагалася зрозуміти, чи був Батько Зграї якось пов'язаний із печатями.

Прямо — ні.

Опосередковано — можливо.

І саме це її непокоїло.

Бо здавалося, що після Шостої печаті старі істоти почали прокидатися частіше.

Наче світ відчув, що межа стала тоншою.

Дін відкрив папку.

— Три тіла.
— Дві ночі.
— Містечко Сент-Кроу.
— Усі жертви знайдені біля траси.
— Кров майже повністю відсутня.

Райлі повільно поставила тост на тарілку.

— Я зараз вдаватиму, що не почула.

— Сліди укусів на шиї.

— Я точно не почула.

— Очевидний вампір.

Райлі заплющила очі.

— Я ж сказала: якщо хтось скаже слово «справа»...

Дін спокійно відповів:

— Я його не сказав.

— Ти сказав «вампір», це ще гірше.

Ейден закрив книгу.

— Вампіри — прості.

Райлі різко повернулась до нього.

— Ти казав це про перевертня.
— Минулого разу ми впали в підземелля до прабатька вовків.

— Статистично це малоймовірно повториться.

— Твоя статистика проклята.

Лея взяла фотографії з папки.

Її обличчя стало серйозним.

— Це справді схоже на вампірів.

Ровен подивилась на знімки.

Нічна дорога.
Тіло біля узбіччя.
Бліда шкіра.
Дві темні рани на шиї.

Звичайний монстр.

Звичайне полювання.

Майже смішно, наскільки вона цього хотіла.

— Сент-Кроу далеко? — спитала вона.

Дін кивнув.

— П'ять годин.