Розділ 12

Повний місяць

Дощ закінчився лише під ранок.

Вперше за багато днів не було ні криків.
Ні дзвонів.
Ні голосів у темряві.

Лише тиша.

Справжня.

Вона зустріла їх уже за кілька годин після того, як Impala звернула на знайому лісову дорогу.

Ровен сиділа біля вікна й дивилась на дерева.

Повз них ковзали сосни.
Кущі.
Сірі скелі.

Усе виглядало звичайним.

Настільки звичайним, що це майже лякало.

Після Блек-Пайн Рідж світ здавався підозріло спокійним.

Ніхто майже не говорив.

Ной спав на задньому сидінні.

Вперше за кілька днів.

Лея читала старий щоденник мисливців.

Дін керував машиною.

Ейден сидів поруч мовчки.

Мора залишилась у Блек-Пайн.

Її місто все ще потребувало шерифа.

Райлі дивилась у вікно.

І весь цей час тримала в руках срібне дзеркало Еліс.

Не відкривала.

Не ховала.

Просто тримала.

Ровен кілька разів хотіла щось сказати.

Не змогла.

Бо що можна сказати людині, яка щойно втратила матір вдруге?

І водночас знайшла її вперше.

Бункер зустрів їх тишею.

Важкі двері відчинились зі знайомим скрипом.

Усередині пахло пилом.
Кавою.
Старими книгами.

Домом.

Райлі завмерла на порозі.

Потім повільно видихнула.

— Господи.
— Я ніколи не думала, що буду радіти бетонним стінам.

Дін кинув ключі на стіл.

— Тоді ти явно давно не була в проклятому лісі.

Райлі вперше за кілька днів ледь усміхнулась.

Лише на секунду.

Але Ровен це помітила.

І від цього стало трохи легше.

Наступні два дні майже нічого не відбувалось.

І це було прекрасно.

Лея спала майже дванадцять годин поспіль.

Ейден ремонтував генератор.

Ной поступово приходив до тями.

Мартін залишився в бункері ще на деякий час, щоб загоїти рани.

Дін розбирав старі архіви.

А Ровен...

Ровен просто сиділа в бібліотеці.

І читала.

Іноді дивилась на стелю.

Іноді на годинник.

Іноді на двері.

Наче чекала.

Що Ашер знову заговорить.

Але він мовчав.

Саме це й непокоїло найбільше.

На третю ніч усе зіпсувалось.

Звісно.

Бо нормальне життя ніколи не тривало довго.

Райлі влетіла в бібліотеку о першій ночі.

З розпатланим волоссям.
У футболці.
Із пачкою чипсів.

— У нас проблема.

Дін навіть не підняв очей від книги.

— Масштаб?

— Від "привид у туалеті" до "кінець світу".

— Конкретніше.

Райлі кинула газету на стіл.

— Людина розірвана навпіл.
— Маленьке містечко.
— Повний місяць через два дні.

Дін підняв голову.

— Перевертень.

— Перевертень.

Лея теж відклала книгу.

— Де?

Райлі ткнула пальцем у статтю.

— Блек-Рівер.
— Три години звідси.

Ейден фиркнув.

— Нарешті нормальна справа.

Ровен підняла брову.

— Нормальна?

— Так.
— Волохате чудовисько.
— Ніяких печатей.
— Ніяких древніх хранителів.
— Ніяких голосів у голові.

Він задумався.

— Теоретично.

— Тобто точно будуть голоси в голові, — підсумувала Райлі.

До ранку вони вже були в дорозі.

Impala мчала трасою.

Сонце повільно піднімалось над горизонтом.

І вперше за багато тижнів дорога виглядала просто дорогою.

Не шляхом до чергового кінця світу.

Не дорогою до печаті.

Просто шосе.

Райлі сиділа на капоті під час зупинки біля заправки.

Їла хот-дог.

І дивилась на машини.

Ровен підійшла поруч.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Ровен тихо сказала:

— Як ти?

Райлі продовжувала дивитись уперед.

— Не знаю.

Чесна відповідь.

Мабуть, найчесніша.

— Я злюсь.

— На неї?

— На все.

Вона зітхнула.

— Але вже не так сильно.

Ровен сіла поруч.

— Вона тебе любила.

Райлі мовчала.

Довго.

Дуже довго.

Потім усміхнулась сумно.

— Знаю.
— Це і є проблема.

Ровен нічого не сказала.

Іноді мовчання працює краще.

До Блек-Рівер вони прибули ближче до вечора.

Містечко було маленьким.

Тихим.

Оточеним густими лісами.

Головна вулиця.
Кафе.
Магазин.
Шерифський відділок.

Усе виглядало надто спокійним.

А це завжди була погана ознака.

Райлі дивилась на карту.

— Отже.
— Один труп.
— Розірваний навпіл.
— Свідки чули рев.
— Повний місяць через два дні.

Дін кивнув.

— Класичний перевертень.

Ейден похрумтів пальцями.

— Починаю сумувати за простими монстрами.

І саме в цей момент поруч із ними пролунав голос:

— Ви теж полюєте?

Усі різко обернулись.

На іншому боці дороги стояв молодий чоловік.

Приблизно років двадцяти п’яти.

Темне волосся.
Шкіряна куртка.
Мисливський ніж на поясі.

І дуже уважний погляд.

Занадто уважний для звичайного туриста.

Ровен відчула, як напружився Дін.

Райлі теж це помітила.

— Ну от.
— Я ж казала.
— Нормальне полювання закінчилось через сім хвилин.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Значить, ви теж не туристи.

І Ровен відчула.

Ця зустріч була не випадковою.

Зовсім не випадковою.

Райлі повільно опустила карту.

Її погляд ковзнув по незнайомцю згори вниз.

Темне волосся.
Шкіряна куртка.
Ніж на поясі.
Постава людини, яка звикла стояти так, щоб спина ніколи не була повністю відкритою.

Мисливець.

Або хтось, хто дуже добре вдавав мисливця.

— О, чудово, — сказала Райлі. — Ще один загадковий хлопець із ножем на поясі. Нам саме такого бракувало для повного щастя.

Незнайомець не образився.

Навпаки, в кутиках його губ з’явилась ледь помітна усмішка.

— А ти, мабуть, та, що говорить за всіх.

— А ти, мабуть, той, хто зараз скаже щось типу: «Це моє місто, не лізьте в мою справу».