Розділ 11

ДІМ, ЯКИЙ ЧЕКАВ

Дощ наздогнав їх уже за кілька годин після того, як вони покинули Блек-Пайн Рідж.

Не сильний.

Тихий.

Той самий дощ, який стукає по даху машини й поступово вимиває з голови всі зайві думки.

Імпала ковзала мокрою трасою.

Ровен сиділа біля вікна й дивилася на розмиті вогні за склом.

Райлі дрімала на задньому сидінні, обійнявши куртку замість подушки.

Вперше за багато днів вона спала спокійно.

Без криків.

Без кошмарів.

Без голосів.

Дін мовчки кермував.

У салоні грало старе радіо.

Якась забута рок-пісня тихо звучала десь на фоні.

Ніхто не розмовляв.

І дивно...

Ця тиша не була важкою.

Вона була правильною.

Наче кожен із них нарешті дозволив собі просто існувати.

Жити.

Ровен згадала останні слова Еліс.

"Живи."

Одне слово.

Таке просте.

І таке важке.

Вона заплющила очі.

І вперше за довгий час не відчула провини.

Не відчула страху.

Не відчула, що повинна когось рятувати.

Лише втому.

Людську.

Звичайну.

І це було майже приємно.

***

Бункер зустрів їх тишею.

Важкі двері зачинилися за спиною з глухим металевим звуком.

І в той самий момент Ровен відчула дивне тепло.

Дім.

Справжній.

Не будинок.

Не сховище.

Не штаб.

Саме дім.

Райлі зупинилася посеред коридору.

— Я зараз заплачу.

— Не смій.

— Я серйозно.

— Не смій.

— Тут пахне кавою.

— Бо я забув викинути старий фільтр перед від'їздом.

— Мені байдуже. Це запах щастя.

Дін лише похитав головою.

— Ви дві дивні.

— Ми вижили.

— Це правда.

— Значить маємо право бути дивними.

Вперше за довгий час Дін усміхнувся.

По-справжньому.

Не куточком губ.

Не вимушено.

По-справжньому.

І Ровен це помітила.

***

Гаряча вода в душі виявилася мало не найбільшим щастям у світі.

Райлі зникла у ванній майже на годину.

Після чого вийшла в широкій футболці, з мокрим волоссям і виглядом людини, яка щойно перемогла всесвіт.

— Я повернулася до життя.

— Ти просто прийняла душ.

— Саме так виглядає воскресіння.

— Звучить справедливо.

Ровен засміялася.

Справді засміялася.

Без напруги.

Без страху.

І на секунду їй здалося, що все буде добре.

Хоча б сьогодні.

***

Наступного ранку їх розбудив телефон.

Голосно.

Дуже голосно.

Настільки голосно, що Райлі мало не впала з дивана.

— Якщо це кінець світу, я його ігнорую.

Телефон продовжував дзвонити.

— Ровен.

— Що?

— Вбий його.

— Це телефон.

— Тоді вбий того, хто дзвонить.

Дін уже підняв слухавку.

Послухав кілька секунд.

Нахмурився.

Потім відкрив ноутбук.

— У нас справа.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Ми тільки повернулися.

— Саме тому ця справа вам сподобається.

Райлі підозріло примружилася.

— Чому?

— Бо монстр краде пироги.

Запала тиша.

— Що?

— Монстр краде пироги.

— Я перепрошую?

— Саме це сказано в заяві.

— Пироги?

— Пироги.

— Я люблю нашу роботу.

І вперше за дуже довгий час їх чекала не Печатка.

Не кінець світу.

Не древнє зло.

А просто дивна маленька справа в маленькому містечку.

І жоден із них ще не знав, що саме вона стане початком найдивнішого тижня в їхньому житті.

Наступне містечко називалося Ферн-Крік.

Настільки маленьке, що Ровен була майже впевнена: якщо сильно моргнути під час проїзду головною вулицею, можна випадково його пропустити.

Одна заправка.

Один магазин.

Одна церква.

Одне кафе.

І ціла армія людей, які знали абсолютно все про всіх.

Імпала зупинилася біля старої пекарні.

Над дверима висіла дерев'яна вивіска.

«Солодощі місіс Грейсон».

Саме звідси все й почалося.

Райлі першою вилізла з машини.

Потягнулася.

Голосно хруснула спиною.

— Якщо цей монстр справді краде пироги, то я вже його трохи розумію.

— Ти навіть не снідала.

— Саме тому.

Дін похитав головою.

— Поводься нормально.

— Ми мисливці на надприродне.

— Так.

— Ми вже билися з примарами.

— Так.

— Демонами.

— Так.

— Дзеркалами.

— Так.

— Печатками.

— Так.

— А тепер розслідуємо серійні крадіжки яблучних пирогів.

— Саме так.

— Найкраща робота у світі.

Ровен не стримала посмішку.

Їй подобалося бачити Райлі такою.

Живою.

Без того болю в очах, який з'явився після Блек-Пайн Рідж.

Без тієї тиші після Еліс.

Наче вони нарешті могли трохи побути звичайними людьми.

Хоча б ненадовго.

Дзвіночок над дверима пекарні тихо задзвенів.

Всередині пахло корицею.

Ваніллю.

Свіжим хлібом.

І чимось настільки домашнім, що Ровен одразу захотілося залишитися тут до вечора.

За прилавком стояла жінка років шістдесяти.

Невисока.

У борошні по самі лікті.

Вона одразу впізнала гостей.

— Це ви мисливці?

— Це залежить від того, скільки ви готові заплатити.

— Райлі.

— Що?

— Перестань.

— Я просто уточнюю деталі.

Жінка розсміялася.

— Так, це точно ви.

Вона поставила перед ними тарілку.

На ній лежали ще теплі булочки.

— Спочатку поїжте.

Потім будемо говорити.

Дін навіть не встиг відкрити рота.

Райлі вже сиділа за столом.

— Я люблю це місто.

— Ти тут десять секунд.

— І вже люблю.

Історія виявилася дивною.

Дуже дивною.

Уже два тижні щось приходило ночами.

Не ламало двері.

Не вибивало вікна.

Не залишало слідів крові.

Нічого такого.

Просто...

Зникав пиріг.

Щоночі.

Один.

І завжди яблучний.