Розділ 10

«Блек-Пайн Рідж»

Дощ почався ще до світанку.

Старий монастир стояв посеред туману тихий і нерухомий, ніби після ночі з дзеркалом навіть саме місце втомилось.

Ровен не спала.

Вона сиділа на широкому кам’яному підвіконні в одній із кімнат хранителів і дивилась, як дощ стікає по чорному склу.

Свічка біля ліжка майже догоріла.

Її тьмяне світло ковзало по старих стінах, списаних символами межі.

Кімната пахла:

пилом;

старим деревом;

воском;

і чимось дивно холодним.

Наче камінь тут роками не бачив сонця.

Ровен сиділа, підтягнувши коліна до грудей.

На її руках досі лишались тонкі чорні лінії після дзеркала.

Вони вже не світились.

Але вона все ще відчувала їх.

Наче шрами, яких не було вчора.

У голові знову сплив голос Ашера.

«ТИ НЕ НАСТУПНА.
ТИ ОСТАННЯ.»

Ровен різко заплющила очі.

І саме тоді двері тихо скрипнули.

— Я знала, що ти не спиш.

Райлі.

Її голос був хрипким після безсонної ночі.

Ровен озирнулась.

Райлі стояла у дверях у великій темній футболці й фланелевій сорочці поверх неї.

Волосся розпатлане.
Очі втомлені.
У руках — дві чашки кави.

І виглядала вона так, ніби сама спала максимум хвилин двадцять.

— Калеб каже, що тут є кухня.
— Я йому не довіряю, але кава ніби не отруєна.

Ровен ледь помітно усміхнулась.

Райлі одразу це помітила.

— О.
— Знову людська реакція.
— Прекрасний знак.

Вона сіла поруч на підвіконня й простягнула чашку.

Гаряча.

Справжня.

Ровен обережно взяла її в руки.

І лише зараз зрозуміла, наскільки змерзла.

Кілька хвилин вони мовчали.

Слухали дощ.

Десь далеко в монастирі знову били дзвони.

Тихо.
Повільно.

Боммм…

Райлі першою порушила тишу.

— Ти нас налякала.

Ровен опустила очі на каву.

— Знаю.

— Ні.
— Типу…
— реально налякала.

Голос Райлі став тихішим.

Справжнім.

Без сарказму.

— Я думала, що він тебе забере.

У грудях щось боляче стиснулось.

Ровен довго мовчала.

Потім тихо:

— Я теж.

Райлі подивилась на неї.

І в її очах Ровен вперше побачила не просто страх.

Паніку.

Ту саму, що була в дзеркалі, коли з’явився Лукас.

Страх втрати.

— Не роби так більше.

Ровен тихо видихнула.

— Постараюсь не заходити в містичні дзеркала.

Райлі фиркнула.

— Дякую.
— Це дуже допомагає.

Тиша повернулась.

Але тепер вона була іншою.

Теплішою.

Живою.

Ровен дивилась у дощ за вікном.

І раптом дуже тихо спитала:

— А якщо він правий?

Райлі одразу насупилась.

— Хто?

— Ашер.

Ім’я зависло в повітрі важко.

Райлі миттєво напружилась.

— Не називай його так.

— Чому?

— Бо коли ти називаєш чудовисько людським ім’ям —
— воно починає здаватись ближчим.

Ровен опустила очі.

— Але він був людиною.

Райлі різко поставила чашку на підвіконня.

— І що?
— Серійні вбивці теж люди.
— Це не робить їх менш жахливими.

Ровен мовчала.

Бо проблема була не в цьому.

Проблема була в тому, що вона бачила його страх.

Його біль.

І тепер частина її не могла перестати думати:

а що, якщо колись він теж сидів ось так?
Звичайний.
Наляканий.
Переконаний, що робить правильне.

Райлі уважно дивилась на неї.

Потім дуже тихо сказала:

— Не смій жаліти його настільки, щоб почати слухати.

Ровен підняла очі.

— Я не—

— Ровен.

Голос Райлі став жорсткішим.

— Я бачила, як він дивився на тебе.
— Так дивляться не на ворога.
— Так дивляться на щось, що хочуть переконати перейти на їхній бік.

У кімнаті стало тихо.

Ровен важко вдихнула.

Бо Райлі була права.

І це лякало найбільше.

Райлі провела рукою по волоссю.

Потім знову взяла каву.

— Ну і взагалі.
— Якщо ти станеш древнім космічним жахом —
— я буду страшенно ображена.

Ровен ледь засміялась.

Тихо.

Втомлено.

Але вперше за ніч — щиро.

Райлі одразу тицьнула в неї пальцем.

— О.
— Оце залиш.
— Оце нормально.

І саме в цей момент у коридорі почувся крик.

— РАЙЛІ!

Дін.

Обидві різко підвелись.

Крик повторився:

— ВНИЗ!
— ШВИДКО!

Райлі миттєво схопила рушницю.

Ровен рвонула до дверей слідом за нею.

Вони вибігли в коридор.

Старий монастир уже не був тихим.

Десь унизу лунали голоси.

Кроки.

І ще щось.

Гарчання.

Низьке.
Нелюдське.

Райлі різко загальмувала біля сходів.

— Це ще що за…

У головному залі монастиря був хаос.

Калеб стояв біля входу з ножем у руці.

Ейден тримав чорний вогонь.

Лея допомагала пораненому чоловікові сісти біля стіни.

А Дін цілився з рушниці в істоту посеред залу.

Ровен завмерла.

Бо це був хлопець.

Молодий.

Років двадцяти.

Весь мокрий від дощу.

Подряпаний.

Блідий.

Він стояв навпочіпки посеред кам’яної підлоги й гарчав на всіх, як дика тварина.

Його очі були неприродно світлими.

А зуби…

занадто гострими.

Райлі повільно кліпнула.

— О.
— Ну слава богу.
— Просто перевертень.

Хлопець різко кинувся вперед.

Дін вистрелив.

ПОСТРІЛ—

Сіль вдарила істоту в груди.

Хлопець закричав і відлетів назад.

Але не помер.

Ейден миттєво кинув чорний вогонь до дверей.

— Закрийте вхід!

Калеб гримнув старими воротами монастиря.

І саме в цю секунду щось ударило в них іззовні.

БАХ.

Усі завмерли.

Ще один удар.

БАХ.

Ровен відчула, як холод проходить по спині.

Бо за дверима було щось велике.

Дуже велике.

Хлопець на підлозі загарчав сильніше.