Розділ 9

      "Спадкоємиця межі"

Темрява в коридорі була густою.

Не просто відсутністю світла.

Вона ніби мала вагу.

Лежала на камені, стікала зі стін, збиралася під склепінням монастиря чорними складками й повільно рухалась там, де не мало бути жодного руху.

Ровен стояла нерухомо.

Поряд Райлі тримала рушницю так міцно, що кісточки на пальцях побіліли.

Дін важко дихав за її спиною, усе ще тримаючись за поранену руку.

Лея стояла поруч із Ровен.

Надто близько.

Наче боялась, що варто їй відступити хоча б на крок — і темрява забере її доньку.

Ейден не рухався.

Його ніж був піднятий.

Чорнуватий вогонь у запальничці тремтів, відкидаючи на стіни довгі, ламані тіні.

А з коридору попереду йшли кроки.

Повільні.

Важкі.

Кожен удар підошви об камінь лунав у монастирі так, ніби хтось бив у порожню труну.

Крок.

Пауза.

Крок.

Пауза.

І голос.

Той самий чоловічий голос.

Низький.
Старий.
Хрипкий.

— Я знав, що межа приведе її сюди.

Райлі тихо видихнула крізь зуби:

— Ну звісно.
— Тут ще й хтось живе.

Дін навіть не усміхнувся.

Ейден різко сказав:

— Не наближайся.

Кроки зупинились.

У темряві коридору щось ворухнулось.

Бліді очі світились на рівні людського обличчя.

Ровен відчула, як четверта печать під шкірою слабко сіпнулась.

Не болем.

Настороженістю.

Наче межа не знала, чи варто впускати того, хто стояв перед ними.

Лея повільно вдихнула.

— Калеб?..

Тиша.

Ім’я зависло в повітрі, як пил у світлі свічок.

Постать у темряві не відповіла одразу.

Потім чоловік зробив ще один крок уперед.

Світло чорного вогню торкнулось його обличчя.

Він був старим.

Але не так, як звичайні люди.

Його шкіра була сірою, сухою, подекуди потрісканою, наче камінь.

Сиве волосся спадало до плечей нерівними пасмами.

На лівій щоці йшла довга темна лінія — не шрам і не татуювання, а щось між ними.

Наче тріщина.

Його очі були блідими.

Майже безбарвними.

Та все ж у них залишалось щось людське.

Втома.

Пам’ять.

І страх, який жив надто довго, щоб виглядати гострим.

Він подивився на Лею.

— Ти повернулась.

Голос його був спокійний.

Але Ровен почула в ньому те, що не заховав би жоден старий мисливець.

Полегшення.

Лея зробила крок уперед.

— Ти мав бути мертвий.

Калеб ледь помітно усміхнувся.

— Тут це слово давно втратило точність.

Райлі тихо сказала:

— Мені не подобається жодне слово, яке він каже.

Калеб перевів погляд на неї.

Потім на Діна.

Потім на Ейдена.

На ньому його очі затримались довше.

— А ти все ще носиш вогонь.

Ейден стиснув щелепу.

— А ти все ще ховаєшся серед статуй.

Калеб не образився.

Лише повільно опустив очі на ніж у руці Ейдена.

— Якщо я хотів би вас убити, ви не дійшли б до дверей.

Райлі різко підняла рушницю.

— Прекрасно.
— Дуже заспокійливо.

Лея тихо сказала:

— Калеб був хранителем сховища.

Ровен обернулась до матері.

— Був?

Калеб відповів сам:

— До того, як сховище зачинили.
— До того, як ті, хто залишився по той бік, почали говорити надто голосно.
— До того, як Перший знайшов шлях назад до наших снів.

Його погляд зупинився на Ровен.

І в ту ж мить у залі щось змінилося.

Свічки здригнулись.

Статуї без облич ніби нахилились у їхній бік.

Ровен відчула, як повітря навколо неї стало холоднішим.

Калеб повільно опустив голову.

Не зовсім уклін.

Скоріше визнання.

— Межа справді привела тебе.

Ровен стиснула пальці.

— Усі це повторюють, але ніхто не пояснює нормально.

Калеб глянув на Лею.

— Вона не знає?

Лея не відповіла.

Цього вистачило.

Старий хранитель повільно видихнув.

— Тоді перш ніж говорити далі, ми повинні переконатися, що всі тут справжні.

Райлі моргнула.

— Перепрошую?

Дін різко випрямився.

— Він має рацію.

Райлі повільно повернула голову до нього.

— Ти серйозно?

Дін глянув на чорні дзеркала, що висіли вздовж стін монастиря.

— Після того, що було в мотелі?
— Так.
— Дуже серйозно.

Райлі відкрила рот.

Закрила.

Потім показала пальцем на себе.

— Тобто ми зараз будемо перевіряти, чи я — це я?

Ейден сухо сказав:

— Було б непогано.

— О, чудово.
— Просто чудово.
— Мене щойно переслідували мертві наречені, телефон із пекла й чорна калюжа з обличчями, а тепер мої ж друзі хочуть переконатися, що я не підробка.

Калеб дивився на неї спокійно.

— Якщо ти справжня, тобі нема чого боятися.

Райлі різко підняла брови.

— Оце найпідозріліша фраза, яку можна сказати перед ритуалом.

Лея торкнулась руки Ровен.

— Це потрібно.

Ровен подивилась на матір.

І в її грудях щось болісно стиснулось.

Мати була поруч.
Жива.
Тепла.

Але тепер навіть це не могло бути простим.

Тепер усе треба було перевіряти.

Голос.
Дотик.
Пам’ять.
Обличчя.

Бо межа могла копіювати.

Бо Перший міг говорити знайомими голосами.

Бо темрява знала їхні рани.

Калеб повільно повернувся й пішов у бік центрального залу.

— За мною.

Ніхто не рушив одразу.

Першою пішла Лея.

Потім Ейден.

Дін кинув погляд на Ровен і Райлі.

— Тримайтесь разом.

Райлі пирхнула.

— Ні, я саме планувала піти одна в темний коридор старого монастиря.

Ровен ледь помітно усміхнулась.

На одну секунду.

І Райлі це побачила.

— О.
— Дивись.
— Людська реакція.
— Можливо, ти все ж справжня.

Ровен тихо сказала:

— А ти надто дратівлива, щоб бути підробкою.

Райлі приклала руку до грудей.