Розділ 8

Розділ 8

Дощ припинився ще кілька годин тому.

Але траса досі блищала мокрим чорним асфальтом, ніби дорога не встигла забути ніч.

Імпала різала темряву жовтими фарами.

Навколо тягнувся ліс.

Старий.
Майже мертвий.

Дерева стояли над дорогою так щільно, що іноді здавалося — вони навмисно ховають небо.

Райлі сиділа, закинувши ноги на панель.

У руках вона крутила касету.

— Мені не подобається це місце, — пробурмотіла вона.

Ровен не відповіла.

Вона дивилася вперед.

На дорогу.

На туман.

На старий дорожній знак, який мигнув у світлі фар.

«Беллветер Голлоу — 11 миль.»

У грудях щось стиснулося.

Слабко.

Але дуже знайомо.

Ніби печать уже відчувала це місце.

Ровен повільно стиснула пальці на кермі.

— Ти теж це відчула? — тихо спитала Райлі.

Кивок.

Кілька секунд у машині було чути лише двигун.

І дощову воду під колесами.

Шшшшш—

Ніби сама траса шепотіла.

Райлі пирхнула нервовим смішком.

— Ну супер.
— Обожнюю, коли прокляті містечка відчуваються ще до в’їзду.

Ровен ковзнула поглядом у дзеркало заднього виду.

Темрява.

Лише темрява.

Але чомусь їй здалося, ніби далеко позаду щось рухнуло між деревами.

Вона різко перевела погляд назад.

Нічого.

Лише ліс.

— Ровен?

— Нічого.

Це слово прозвучало занадто швидко.

Райлі це помітила.

Але промовчала.

Через кілька хвилин дерева почали рідшати.

З туману повільно виринуло містечко.

Беллветер Голлоу.

Старі будинки.

Порожні вітрини.

Неонові вивіски, половина з яких уже не працювала.

Мокрі дороги.

Світло ліхтарів відбивалося в калюжах, ніби місто було залите ртуттю.

І майже нікого.

Для п’ятниці — занадто тихо.

Ровен пригальмувала біля старої заправки.

Лампочка над входом миготіла.

Раз.
Два.
Раз.

— Це або дуже поганий знак…
— або дуже дешевий фільм жахів, — пробурмотіла Райлі.

Вона вилізла з машини першою.

Холодне повітря одразу вдарило в обличчя.

Пахло:
- мокрим деревом;
- бензином;
- і чимось старим.

Ніби вологими шафами в покинутому будинку.

Ровен теж вийшла.

І саме тоді помітила це.

Через дорогу.

На іншому боці вулиці.

Весільний магазин.

Старий.

Темний.

У вітрині стояв манекен у пожовклій весільній сукні.

І здавалось…

ніби він дивиться прямо на неї.

Ровен завмерла.

У голові на секунду пролунав дивний звук.

Тихий.

Ледь чутний.

Наче хтось шепотів крізь воду.

Вона різко моргнула.

І звук зник.

— Ровен?

Райлі вже стояла біля входу на заправку.

— Ти йдеш?

Ровен ще секунду дивилася на манекен.

Потім повільно відвернулася.

— Так.

Дзвінок над дверима заправки скрипнув.

Всередині було тепло.

Старий телевізор тихо шумів у кутку.

За касою сидів літній чоловік.

Сивий.
Худий.
З глибокими зморшками.

Він підняв очі.

І одразу змінився в обличчі, коли побачив Ровен.

Наче впізнав щось.

Не її саму.

А щось за нею.

Його погляд ковзнув до татуювання під ключицею, яке трохи визирало з-під куртки.

Тиша затягнулася.

Райлі повільно нахилилася до Ровен.

— Скажи мені, що це не черговий дивний дід, який зараз видасть:
«Я знав, що ти приїдеш.»

Старий справді тихо промовив:

— Ви не повинні були сюди їхати.

Райлі закрила очі.

— Та ну звісно.

Ровен не усміхнулась.

— Чому?

Старий нервово ковтнув.

Його руки тремтіли.

— Бо дім знову прокинувся.

У приміщенні стало тихо.

Навіть телевізор ніби стих.

Ровен відчула, як у грудях холодніє.

— Який дім?

Старий подивився у вікно.

Туди, де за туманом височіла темна частина міста.

Пагорб.

І старий маєток на ньому.

Ледь помітний у нічній імлі.

— Маєток Харперів.

Райлі фиркнула.

— Ну звісно.
— Звісно тут є проклятий маєток.

Але старий навіть не глянув на неї.

Він дивився лише на Ровен.

— Цього разу воно голодне.

У Ровен по спині пройшов холод.

Те саме відчуття.

Як перед кожною печаттю.

Ніби щось уже дивилося на неї.

Здалеку.

І чекало.

Старий нахилився ближче.

Голос у нього став майже шепотом.

— Люди знову почали чути музику.

Райлі нахмурилась.

— Яку ще музику?

Старий повільно перевів погляд на темне вікно.

— Весільну.

І десь далеко.

За межами заправки.

Крізь дощову ніч.

Ровен справді почула це.

Дуже тихо.

Ледь чутно.

Стару мелодію.

Наче з розбитого грамофона.

Мелодія була тихою.

Настільки тихою, що Ровен спершу подумала — це вітер.

Але ні.

Це точно була музика.

Стара.
Повільна.
Майже ніжна.

Наче хтось крутив стару весільну платівку десь посеред туману.

Райлі теж завмерла.

— Ти це чуєш?..

Старий за касою різко опустив голову.

Ніби сам звук його лякав.

— Вона починається після опівночі.

Ровен подивилась на годинник.

23:57.

У животі неприємно стиснулося.

Старий ковтнув.

— А потім хтось зникає.

Тиша.

Лише слабкий тріск старого телевізора.

Райлі сперлась руками на касу.

— Добре.
— Почнемо з початку.
— Хто зникає?

Старий не одразу відповів.

Його погляд був спрямований кудись повз них.

Наче він бачив щось інше.

Щось із минулого.

— Спочатку це була дівчина.
— Наречена.

Ровен мовчки слухала.

— Евелін Харпер.

Ім’я прозвучало дивно.

Наче саме повітря в заправці стало холоднішим.

Старий продовжив:

— Весілля мало бути майже сорок років тому.
— Але в день церемонії вона зникла.
— Просто посеред ночі.