Розділ 7

              «Дім під заправкою»
 

Дорога назад у Канзас здавалася довшою, ніж будь-коли.

Можливо тому, що тепер вони повертались не просто в бункер.

А в місце, яке мало відповіді.

І обидві боялися того, що ці відповіді можуть зробити з ними.

Impala летіла пустими трасами крізь ранковий туман.

Ніч уже помирала.

Небо на сході стало блідо-сірим.
Старі поля тягнулися за вікнами мокрими темними хвилями.
Іноді траплялися маленькі заправки чи мотелі, але Ровен не зупинялась.

Вона майже не спала дві доби.

Але навіть втома зараз здавалася менш страшною за думки.

“Ти двері.”

Фраза крутилася в голові без зупинки.

Райлі спала на пасажирському сидінні.

Якщо це взагалі можна було назвати сном.

Вона здригувалась кожні кілька хвилин.
Пальці міцно стискали уламок дзеркала у внутрішній кишені куртки.
Іноді губи рухались, ніби вона говорила уві сні.

Один раз Ровен почула:

— Лакі… не ховайся…

І в грудях щось боляче стиснулося.

Ровен сильніше натиснула на газ.

Вона хотіла дістатися бункера швидше.

Хотіла закрити двері.
Стіни.
Сигіли.
Зброя.
Тиша.

Щось стабільне.

Бо після Нового Орлеана навіть вона почала відчувати, як реальність стає тоншою.

Ніби печаті не просто тріскалися.

Ніби кожна тріщина впускала щось у світ.

Близько полудня Райлі прокинулась.

Різко.

Задихаючись.

Ровен одразу глянула на неї.

— Сон?

Райлі провела рукою по обличчю.

— Дзеркала.

— Він був там?

Кілька секунд Райлі мовчала.

Потім тихо сказала:

— Ні.
— Тільки я.

Вона відкинулась на сидіння й подивилась у лобове скло.

— Це навіть гірше.

Ровен нічого не відповіла.

Райлі помітила це.

— Гей.

— Мм?

— Ти лякаєш мене більше, коли мовчиш.

Ровен коротко глянула на неї.

— Я думаю.

— От саме.

Райлі сіла рівніше.

— Добре. Правило виживання номер один: якщо в тебе починається страшний внутрішній монолог, ти озвучуєш його напарнику.

Ровен мовчала ще секунду.

Потім дуже тихо сказала:

— А якщо воно праве?

Райлі завмерла.

— Про що?

— Якщо я справді…
— двері.

Слово прозвучало майже чужим у її роті.

Райлі довго дивилась на неї.

Потім видихнула.

— Тоді ми це закриємо.

— Ти не знаєш, як.

— І ти не знаєш, що це правда.

Ровен стиснула кермо.

— Усі печаті реагують на мене.

— Так. І на мене реагували дзеркала. Це не означає, що я проклята королева IKEA.

Ровен ледь підняла брову.

— Це був жарт.

— Я зрозуміла.

— Тоді чому ти дивишся так, ніби аналізуєш його на наявність демонічного підтексту?

Ровен тихо видихнула.

Майже сміх.

Райлі помітила це й трохи розслабилась.

— О. Ось вона.
— Моя емоційно недоступна подруга повертається до життя.

Вони їхали ще кілька годин.

І чим ближче були до Канзасу —
тим сильніше Ровен відчувала дивне напруження в повітрі.

Наче щось чекало їх раніше за них самих.

Надвечір вони нарешті звернули з траси.

Стара заправка з’явилася серед поля так несподівано, ніби її витягнули з іншого часу.

Вицвіла вивіска.
Два старі бензинові автомати.
Гараж.
Неонове OPEN, яке давно не працювало.

І тиша.

Райлі повільно випросталась.

— Скажи, що я просто накручую себе.

Ровен уже глушила двигун.

— Ти не накручуєш.

Бо заправка була відчинена.

Двері гаража.

Хоча вони точно залишали їх закритими.

Райлі одразу дістала ніж.

Ровен — пістолет.

— Тут хтось є, — прошепотіла Райлі.

Вітер хитнув стару металеву табличку біля входу.

Скрип.

Impala тихо охолола позаду них.

Ровен повільно рушила вперед.

Кожен крок по потрісканому асфальту лунав надто голосно.

У гаражі було темно.

Масляний запах.
Старі інструменти.
Полиці з деталями.

А ще…

сліди.

Мокрі.

Наче хтось зайшов сюди під дощем зовсім недавно.

Райлі присіла біля підлоги.

— Це не наші.

Ровен кивнула.

Сліди вели до дверей у підвал.

До бункера.

Райлі нервово видихнула.

— Ну звісно.
— Якщо вже хтось вломився, то одразу в секретний підземний бункер із містичною бібліотекою.

Ровен натиснула код.

Двері бункера відкрилися з важким металевим звуком.

Темрява внизу була густою.

Але світло…

горіло.

Обидві завмерли.

Вони точно вимикали його перед від’їздом.

Райлі дуже тихо сказала:

— Ро.
— Мені це не подобається.

— Мені теж.

Вони спустилися вниз.

Сходи скрипіли під ногами.

Бункер зустрів їх знайомим холодом:
бетон,
старі труби,
стелажі з книгами,
карта на стіні,
зброя,
папки,
ноутбуки,
архіви мисливців.

Але щось змінилося.

Усе було…

акуратно.

Надто акуратно.

Наче хтось ходив тут і торкався речей.

Ровен повільно пройшла в головну кімнату.

На столі лежала відкрита книга.

Її вони теж не залишали відкритою.

Райлі підійшла ближче.

— Це про печаті?

Ровен подивилась на сторінку.

Старий текст.
Латина.
Схеми кіл.

А посередині — фотографія.

Чорно-біла.

Райлі зблідла.

— Ро…

На фото стояла Мара Кросс.

А поруч із нею —
молодий чоловік.

Темне волосся.
Зелено-карі очі.
Шрам над бровою.

Той самий чоловік.

Нащадок старих мисливців.

Той, хто віддав їм Impala.
Ключі.
Бункер.

Ровен завмерла.

— Це неможливо.

Фото було старим.
Дуже старим.

Не двадцятирічним.

Швидше років сорок.

Але чоловік на ньому виглядав майже так само.

Райлі повільно прошепотіла:

— Ро…
— скільки йому років?

У бункері щось тихо клацнуло.