Розділ 6

               «Те, що дивиться» 

Луїзіана зустріла їх дощем.

Не зливою.

Повільним,
теплим,
майже липким дощем, який огортав дороги туманом і перетворював ніч на щось живе.

Impala ковтала темні траси півдня вже кілька годин.

За вікнами миготіли:
болота,
старі мотелі,
неонові бари,
похилені дерева, обвішані мохом,
і рідкісні будинки, де у вікнах ще горіло світло.

Ровен мовчки вела машину.

Райлі теж мовчала.

І це було неправильно.

Неприродно.

Бо Райлі мовчала тільки тоді, коли щось ламалося всередині.

Магнітола була вимкнена.

Після голосу з ярмарку вони більше не ризикували її вмикати.

Але навіть так у салоні іноді здавалось, що крізь шум двигуна чути далеке потріскування касети.

Наче Impala слухала щось сама.

Райлі сиділа, втупившись у темне вікно.

Відбиття її обличчя плавало в склі між краплями дощу.

Втомлене.
Бліде.
Налякане.

Ровен поглянула на неї вже втретє за останні десять хвилин.

— Ти спала?

— Не хочу.

— Це не відповідь.

— Це найкраще, що ти отримаєш.

Ровен трохи сильніше стиснула кермо.

Райлі помітила це.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але подумала.

Ровен мовчала.

Бо Райлі мала рацію.

Вона думала.

Про:
дзеркала,
Новий Орлеан,
брата Райлі,
і той погляд, який був у неї біля машини після записки.

Страх.

Справжній.

Не той, який Райлі перетворювала на жарти.

Глибший.

Давніший.

— Ти можеш не їхати, — тихо сказала Ровен.

Райлі різко повернула голову.

— Що?

— Якщо це місце…

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Надто різко.

Райлі видихнула й провела рукою по волоссю.

— Ні, Ро.
— Не смій.

— Я просто—

— Не роби з мене людину, яку треба залишати позаду.

Ровен замовкла.

Дощ тихо стукав по даху Impala.

Десь далеко гримів грім.

Райлі дивилась прямо перед собою.

— Я боюся, ясно?
— Дуже.
— Але якщо це пов’язано з ним…
— я поїду.

Ровен тихо спитала:

— Ти думаєш, він живий?

Райлі не відповіла одразу.

Лише ковтнула.

— Ні.
— Але частина мене…
— мабуть, ніколи не переставала шукати.

Impala звернула з траси.

Попереду серед туману з’явився знак:

NEW ORLEANS — 12 MILES

І в ту ж секунду магнітола сама клацнула.

Обидві завмерли.

Шшшш—

Тихий шум.

Потім —
дитячий сміх.

Райлі одразу потягнулась вимкнути її.

Але звук змінився.

Тепер це був голос хлопчика.

Слабкий.
Наче дуже старий запис.

— Райлі…

У Райлі перестало рухатись обличчя.

Ровен різко глянула на неї.

— Не слухай.

Голос у магнітолі знову:

— Райлі…
— мені страшно…

Райлі затремтіла.

Її рука завмерла над кнопкою.

— Це не він, — сказала Ровен.

— Я знаю.

Але голос звучав точно.

Занадто точно.

Маленький хлопчик.
Переляканий.
Самотній.

— Райлі…
— чому ти мене залишила?..

Райлі вимкнула магнітолу так різко, що кнопка мало не тріснула.

У машині стало тихо.

Тільки дощ.
Тільки двигун.
Тільки важке дихання Райлі.

Ровен хотіла щось сказати.

Але не знала що.

Іноді жодні слова не були правильними.

Тому вона просто простягнула руку й коротко торкнулась пальців Райлі.

Маленький жест.

Але Райлі одразу стиснула її руку у відповідь.

Міцно.

Наче перевіряла:
це реальність.
Вона тут.
Вона не сама.

Через кілька хвилин вони в’їхали в Новий Орлеан.

Місто світилось крізь дощ неоном і вологим золотом ліхтарів.

Старі будинки.
Французькі балкони.
Вузькі вулиці.
Музика, що долинала з барів.
П’яні туристи під парасольками.

І водночас —
щось у цьому місті було старим.

Набагато старшим за людей.

Ровен відчула це одразу.

Знак на її руці став теплим.

Не болючим.

Наче…
місто впізнало її.

Райлі дивилась у вікно.

— Я ненавиджу це місце.

— Ти тут була?

— Один раз.
— Після…

Вона замовкла.

Ровен не тиснула.

Impala звернула на тихішу вулицю.

За адресою із записки їх привела стара будівля на краю Французького кварталу.

Вивіска над входом ледве світилась:

MIRROIR NOIR

Антикварний магазин дзеркал.

Вітрина була заповнена старими рамами:
золотими,
срібними,
почорнілими від часу.

І в кожному склі відбивалось щось трохи неправильне.

Райлі побачила це першою.

— Ро.

— Бачу.

У відображенні вітрини Impala стояла без фар.

Хоча насправді вони були ввімкнені.

А ще…

у відображенні на задньому сидінні хтось сидів.

Темний силует.

Райлі різко обернулась.

У машині нікого не було.

Коли вона знову глянула на скло —
силует зник.

— О ні.
— Ні-ні-ні.

Ровен уже діставала пістолет.

— Тримайся поруч.

— Я буквально готова залізти тобі на плечі.

Вони вийшли з машини.

Повітря Нового Орлеана було важким від вологи й запаху річки.

Десь далеко грав саксофон.
Чулися голоси туристів.
Сміх із барів.

Але біля MIRROIR NOIR було тихо.

Наче звук обходив це місце стороною.

Ной і ярмарок ще сиділи в голові важким післясмаком.

А тепер тут були дзеркала.

Ровен штовхнула двері магазину.

Над входом тихо брязнув дзвіночок.

Усередині пахло:
старим деревом,
пилом,
воском
і чимось солодким, майже гнилим.

Лампи світили тьмяно.

Дзеркала стояли всюди.

На стінах.
На підлозі.
Навіть на стелі.

Маленькі.
Величезні.
Тріснуті.
Потемнілі.

І в кожному з них їхні відображення виглядали трохи інакше.

У одному Ровен була старшою.
В іншому — очі Райлі були чорними.
У третьому вони стояли без Impala.
Самі.