Розділ 5

              «Ярмарок святого Люсі»

Ніч упала на трасу ще до того, як вони перетнули кордон Арканзасу.

Небо стало густо-синім, майже чорним.
Фари Impala різали темряву вузькими золотими лезами.
Дощ більше не йшов, але асфальт досі блищав після вологи, ніби дорога була зроблена зі скла.

Ровен мовчки вела машину.

Руки на кермі.
Темне волосся спадало на плечі.
Світло панелі приладів ковзало по її втомленому обличчю.

Райлі сиділа, підтягнувши ноги до себе, й дивилася в бічне вікно.

Вони їхали вже кілька годин.

І чим ближче були до Saint Lucy Fairgrounds —
тим дивніше ставало радіо.

Спочатку — просто шум.

Потім далека музика.

Тиха.
Стара.
Наче з пошкодженої касети.

Карусельний вальс.

Райлі вперше почула його ще сорок хвилин тому.

І відтоді музика то зникала, то з’являлася знову.

— Скажи мені чесно, — тихо сказала вона. — Ми їдемо на ярмарок чи в пекло для дітей дев’яностих?

Ровен не відривала очей від дороги.

— Побачимо.

— Ненавиджу цю твою філософію.

Райлі потягнулася до магнітоли.

Шшшш—

Музика раптом стала голоснішою.

Дзінь-дзінь-дзінь…

Ніби стара карусель крутилась десь зовсім поруч.

Райлі завмерла.

— Ро.

Ровен теж це почула.

Вони були посеред траси.

Навколо —
тільки ліси.

Але музика звучала так, ніби ярмарок стояв за наступним поворотом.

Потім у радіо пролунав дитячий голос.

Тихий.
Веселий.

— Ви запізнюєтесь…

Магнітола клацнула й вимкнулась сама.

У машині стало тихо.

Райлі повільно опустила руку.

— Ні.
— Ні, дякую.
— Не хочу я на цей ваш демонічний Діснейленд.

Ровен трохи сильніше стиснула кермо.

На зап’ясті під рукавом знову пульсував чорний знак.

І що ближче вони були до ярмарку —
то гарячішим він ставав.

Наче щось попереду впізнавало її.

Попереду серед дерев раптом з’явилося світло.

Спочатку слабке.

Потім більше.

Жовте.
Червоне.
Синє.

Неонове.

Райлі повільно випросталась.

— О…
— Я вже ненавиджу це місце.

Saint Lucy Fairgrounds виринув із темряви несподівано.

Величезний ярмарок стояв посеред лісу, ніби його вирізали з іншого часу й кинули прямо сюди.

Старе колесо огляду повільно крутилось у нічному небі.
Каруселі миготіли лампочками.
Десь лунала музика.
Люди ходили між атракціонами.
Діти сміялися.

Але щось було неправильним.

Дуже неправильним.

Ровен одразу це відчула.

І Райлі теж.

— Чому… — тихо сказала Райлі. — Чому вони всі поводяться так, ніби це нормальний ярмарок?

Ровен повільно припаркувала Impala біля старого квиткового кіоску.

Бо люди на ярмарку виглядали…
щасливими.

Надто щасливими.

Сміх лунав звідусіль.
Яскраві лампи миготіли.
Діти бігали з повітряними кульками.
Хтось їв солодку вату.
Хтось танцював біля старого музичного автомата.

Але очі.

У людей були порожні очі.

Наче вони усміхались не тому, що хотіли.

А тому що забули, як робити щось інше.

Райлі вийшла з машини першою.

І відразу завмерла.

Повітря пахло:
карамеллю,
старим маслом,
димом
і чимось гнилим під усім цим.

Наче солодкість намагалася приховати запах смерті.

— О Боже, — прошепотіла Райлі. — Це найгірше місце, яке я бачила.

— Ми були в мотелі, який їв людей.

— Так, але там хоча б не було клоунів.

Ровен повільно підняла очі.

Біля входу на ярмарок стояв клоун.

Високий.
Надто худий.
У старому синьо-червоному костюмі.

Його грим був розмазаний, ніби він не оновлював його роками.

Але найгіршими були очі.

Чорні.

Повністю.

Клоун посміхнувся їм.

Занадто широко.

Райлі без вагань дістала ніж.

— Якщо він підійде ближче, я вб’ю його першою.

— Це може бути просто людина.

— Ровен.
— Подивись на нього.

Клоун нахилив голову.

А потім дуже повільно помахав їм рукою.

Десь за його спиною дитина голосно засміялася.

Райлі прошепотіла:

— Ні.
— Ні-ні-ні.

Ровен зачинила дверцята Impala.

— Нам треба знайти центр печаті.

— А ще психолога після цього.

Вони рушили до входу.

Стара арка з написом SAINT LUCY FAIRGROUNDS миготіла лампочками.

Деякі літери не працювали.

І коли Ровен проходила під аркою, знак на її руці обпік так сильно, що вона різко втягнула повітря.

Райлі одразу повернулась.

— Ро?

— Тут.

— Що “тут”?

— Печать.

Райлі тихо вилаялась.

Усередині ярмарок був ще гіршим.

Занадто яскравим.
Занадто шумним.
Занадто живим.

Карусель крутилась під стару музику.
Колесо огляду повільно рухалося в небі.
Гральні автомати дзвеніли.
Продавці кричали акції.

Але в усьому цьому було щось механічне.

Наче кожна людина тут виконувала чужу роль.

Маленька дівчинка пробігла повз них із рожевою кулькою.

Вона сміялась.

Але її очі були абсолютно порожніми.

Ровен провела її поглядом.

І помітила дещо ще страшніше.

Усі люди тут усміхалися.

Без винятку.

Навіть коли не говорили.
Навіть коли стояли самі.
Навіть коли дивилися в нікуди.

Їхні обличчя все одно залишалися усміхненими.

Райлі теж це побачила.

— Окей.
— Це вже рівень “ми точно помремо”.

Повз них проїхала стара карусель із кіньми.

Один із коней повернув голову.

Не механічно.

Сам.

Райлі застигла.

— Ти це бачила?

— Так.

Кінь продовжував дивитися прямо на них.

І усміхався.

Ровен відчула, як холод повільно піднявся по спині.

Десь неподалік пролунав дитячий плач.

Справжній.

Не такий, як сміх навколо.

Живий.
Переляканий.

Ровен миттєво повернула голову.