Розділ 4

             «Печаті. Не відкривати»
 

Дорога після Black Hollow здавалася занадто тихою.

Не тією мертвою тишею, яка висіла над містом без голосів.

Іншою.

Очікувальною.

Наче сама траса знала, що на задньому сидінні Impala лежить папка, яку не можна відкривати.

Ровен вела машину, майже не кліпаючи.

Пальці спокійно лежали на кермі, але Райлі бачила, як сильно напружені її кісточки. Бачила, як Ровен час від часу дивиться в дзеркало заднього виду — не на дорогу позаду, не на машини, яких там усе одно не було, а на чорну папку.

Вона лежала на задньому сидінні.

Проста.
Стара.
З потертими краями.

На обкладинці — чорна мітка.

Не намальована маркером.

Випалена.

Коло, розірване в семи місцях.

І під ним напис:

ПЕЧАТІ. НЕ ВІДКРИВАТИ.

Райлі сиділа на пасажирському сидінні, мовчки обіймаючи себе руками.

Для людини, яка щойно повернула собі голос, вона говорила підозріло мало.

Ровен помітила це ще десять миль тому.

— У тебе горло болить?

Райлі не одразу відповіла.

Вона дивилася у вікно, на поля, що тягнулися обабіч дороги сірими, мокрими плямами.

— Ні.

— Райлі.

— Трохи.

Ровен зменшила швидкість.

— Чому не сказала?

— Бо якщо я почну скаржитися кожного разу, коли якась тварюка краде мій голос, ми ніколи не доїдемо до наступного проклятого міста.

Ровен кинула на неї короткий погляд.

— Це був перший раз.

— Не зарікайся. У нас попереду цілий апокаліпсис.

Вона спробувала посміхнутися.

Вийшло криво.

Голос у Райлі був хрипкий, нижчий, ніж зазвичай. Наче хтось потер його наждаком ізсередини.

Ровен мовчки потягнулася до бардачка, витягнула пляшку води й простягнула їй.

Райлі взяла.

— Дякую, мамо.

— Пий.

— Так точно, страшна тиха жінко.

Райлі зробила кілька ковтків і скривилася.

— О, Господи. Вода тепла.

— Вона лежала в машині.

— Ми тепер власниці легендарної машини. Могла б мати холодильник.

— Вона з шістдесятих.

— І? Демони існують, ангели існують, голосокрадні дзвіниці існують, але холодильник у машині — це вже перебір?

Ровен майже посміхнулась.

Майже.

І саме це трохи заспокоїло Райлі.

Бо поки Ровен могла майже посміхатися, світ ще не остаточно котився в пекло.

Магнітола мовчала.

Після того запису в Black Hollow вона більше не подавала ознак життя.

Але Райлі все одно час від часу косилася на неї, як на підозрілу істоту.

— Я не довіряю цій штуці.

— Магнітолі?

— Машині. Магнітолі. Папці. Дорозі. І особливо фразі “не відкривати”.

Ровен глянула в дзеркало.

Папка лежала нерухомо.

— Ми маємо її відкрити.

— Знаю.

— Тоді чому ти сперечаєшся?

— Бо це моя роль у нашому дуеті. Ти робиш погані рішення мовчки. Я озвучую, наскільки вони погані, а потім усе одно йду з тобою.

Ровен тихо видихнула.

— Хороша система.

— Працює роками.

Попереду з’явився дорожній знак.

REST AREA — 2 MILES

Райлі побачила його й підняла руку.

— О. Зупинка. Терміново.

— Тобі погано?

— Мені треба кава, туалет і п’ять хвилин, щоб подивитися на цю папку ззовні машини, де в разі чого можна буде драматично втекти.

Ровен повернула на з’їзд.

Зона відпочинку була майже порожня.

Стара бетонна будівля туалетів.
Автомат із напоями, який миготів слабким синім світлом.
Кілька столиків під навісом.
Дві вантажівки на дальньому краю парковки.

Небо залишалося важким і низьким.

Після дощу повітря пахло мокрим асфальтом, соснами й гарячим металом від двигуна.

Impala зупинилася під ліхтарем.

Ровен заглушила мотор.

Тиша одразу стала глибшою.

Райлі вийшла першою, потягнулась усім тілом і хрипко застогнала.

— Якщо я помру до тридцяти, це буде через сидіння машин, а не через монстрів.

Ровен вийшла слідом.

Вона відчинила задні дверцята.

Папка лежала там.

Чорна мітка ніби стала темнішою.

Ровен простягнула руку.

Райлі одразу сказала:

— Обережно.

— Я ще нічого не зробила.

— Саме. Я треную превентивну паніку.

Ровен взяла папку.

На дотик вона була холодна.

Занадто холодна для речі, яка кілька годин лежала в теплому салоні.

Зап’ястя під рукавом болісно сіпнулося.

Ровен застигла.

Райлі помітила.

— Знак?

— Так.

— Наскільки погано?

Ровен подивилася на чорну мітку.

— Він її впізнає.

Райлі тихо вилаялася.

— Звісно, впізнає. Чому б проклятій папці не мати особистого зв’язку з твоєю рукою?

Вони сіли за бетонний столик під навісом.

Вітер ворушив мокре листя на землі.

Десь далеко по трасі проїхала фура.

Гул двигуна повільно зник.

Ровен поклала папку між ними.

Райлі поставила поруч банку газованої води з автомата.

— Якщо звідти вилізе обличчя, я вдарю його цим.

— Газованою водою?

— У мене зараз обмежений арсенал.

Ровен провела пальцями по краю папки.

— Готова?

Райлі глянула на неї.

Сарказм на мить зник.

— Ні.

— Я теж.

— Відкривай.

Ровен розв’язала стару чорну нитку, якою папка була перев’язана.

Вузол розсипався в її пальцях так легко, ніби чекав саме її.

Папка відкрилася.

Усередині лежали:
кілька пожовклих аркушів,
карта,
фотографії,
рукописні нотатки,
і стара касета в потрісканому пластиковому футлярі.

На першому аркуші було написано:

ЯКЩО ВИ ЦЕ ЧИТАЄТЕ, ПЕРША ПЕЧАТЬ УЖЕ ДАЛА ТРІЩИНУ.

Райлі нахилилася ближче.

— О, чудово. Папка одразу перейшла до психологічного насильства.

Ровен почала читати.

Текст був написаний від руки.

Почерк різкий.
Нерівний.
Місцями літери провалювались, ніби людина писала поспіхом або після поранення.

“Печаті не були створені для вічності.