Розділ 3

              «Місто без голосів»

Америка прокидалась повільно.

Сіре ранкове небо тягнулося над нескінченними трасами Канзасу, старими заправками, полями й маленькими містами, які виглядали так, ніби час забув про них ще років двадцять тому.

Чорна Impala ковтала милі дороги м’яко й майже безшумно.

Старий двигун низько гарчав під капотом.
Колеса шурхотіли по мокрому асфальту.
А в салоні пахло кавою, шкірою й дощем.

Ровен сиділа за кермом уже третю годину.

І досі не могла звикнути до машини.

Impala відчувалась інакше.

Не як транспорт.

Наче…
щось живе.

Наче машина сама знала дорогу.

Райлі лежала на пасажирському сидінні, загорнувшись у стару flannel-сорочку, яку знайшла в бардачку.

— Я все ще не можу повірити, що в нас тепер є бункер.

Ровен дивилась на трасу.

— І?

— Це буквально мрія кожної психічно нестабільної людини.

— Райлі.

— Що? Там навіть архів є. Я почувалась як дитина на Різдво.

Ровен ледь помітно посміхнулась.

Райлі одразу це помітила.

— О ні.
— Вона знову це робить.

— Що?

— Має емоції.

Ровен закотила очі.

За вікнами миготіли поля.

Старі білборди.
Напівзруйновані ферми.
Телефонні стовпи.

Америка тут виглядала порожньою.

Наче між містами існувало щось більше за просто відстань.

Щось темне.

На задньому сидінні лежала карта мисливців.

Розгорнута.

Червоні позначки були всюди.

Але одна з них Ровен обвела чорним ще пів години тому.

BLACK HOLLOW

Маленьке місто за дві години їзди від Канзас-Сіті.

Саме там три дні тому зникли люди.

П’ятеро.

Без слідів.
Без тіл.
Без пояснень.

А вчора вночі на місцевій радіостанції з’явився дивний запис.

Ровен і Райлі прослухали його в бункері перед виїздом.

Кілька хвилин шуму.

А потім —
голоси.

Не крики.

Шепіт.

Десятки людей одночасно повторювали одну й ту саму фразу:

“Він забрав наші голоси.”

Райлі досі згадувала це з мурашками.

— Мені не подобаються справи з аудіо.

— Ти казала це про мотель.

— Бо мотель хотів нас з’їсти.

— Справедливо.

Impala м’яко звернула з траси.

Попереду з’явився знак.

WELCOME TO BLACK HOLLOW

Населення: 2,103

Одна з букв у слові HOLLOW не світилася.

Райлі одразу скривилась.

— Мені вже не подобається це місто.

— Тобі не подобається жодне місто.

— Тому що всі вони прокляті.

І, чесно кажучи…
вона була недалека від правди.

Black Hollow виглядав так, ніби хтось висмоктав із нього життя.

Порожні вулиці.
Закриті магазини.
Старі будинки.
Неонові вивіски, що працювали через одну.

Навіть люди тут рухались тихо.

Ніхто не сміявся.
Ніхто не говорив голосно.

Деякі мешканці взагалі проходили повз мовчки, дивлячись у землю.

Ровен нахмурилась.

— Бачиш?

— Так.

— Вони поводяться дивно.

— Ні.

Райлі повільно глянула на неї.

— Вони поводяться налякано.

Impala повільно проїхала центральною вулицею.

Над містом висів густий туман.

Не природний.

Він лежав занадто низько.
Занадто щільно.
Наче місто потроху тонуло в ньому.

Ровен припаркувала машину біля старого дайнера.

Вивіска над входом миготіла:

MARY’S DINER

Райлі подивилась у вікно.

— Ставлю десять доларів, що тут подають найкращу каву й найгірші новини.

— У нас немає десяти доларів.

— Не руйнуй атмосферу.

Вони вийшли з Impala.

Повітря було холодним і сирим.

Усе місто пахло:
кавою,
мокрим деревом
і чимось металевим.

Наче кров’ю після дощу.

Ровен одразу помітила дещо дивне.

Тишу.

Місто не було безлюдним.

Люди тут були.

Але ніхто не говорив.

Взагалі.

Лише кроки.
Двері.
Вітер.

Райлі теж це зрозуміла.

Її посмішка повільно зникла.

— Ровен…

Одна жінка пройшла повз них.

Літня.
У темному пальті.
З порожнім поглядом.

І на її шиї висів маленький блокнот.

Жінка швидко щось написала в ньому й показала продавцю на вулиці.

Той мовчки кивнув.

Райлі застигла.

— Що за…

Ровен відчула холод у животі.

Усі люди навколо мали блокноти.

Або телефони з відкритим текстом.

Вони спілкувалися письмово.

Наче…

не могли говорити.

Райлі прошепотіла:

— Ро…
— Що, в біса, тут сталося?

Двері дайнера відчинились.

Дзвінок над входом тихо брязнув.

І тоді вони почули звук.

Кашель.

Хрипкий.
Болючий.

За стійкою стояла офіціантка років п’ятдесяти.

Вона відкрила рот, ніби хотіла щось сказати.

Але не змогла.

Лише слабкий зламаний звук вирвався з її горла.

Райлі зблідла.

Офіціантка швидко взяла блокнот і написала:

“Ви не місцеві.”

Ровен повільно кивнула.

Жінка завмерла на секунду.

А потім написала ще дещо.

Її рука тремтіла.

“Тоді їдьте звідси.”

У дайнері стало тихо.

Дуже тихо.

Навіть старий телевізор у кутку працював без звуку.

Райлі обережно сперлась ліктями об стійку.

— Так.
— Ми це вже чули.
— І зазвичай після цього все стає ще гірше.

Офіціантка різко підняла очі.

У них був справжній страх.

Вона швидко написала:

“Воно чує голоси.”

Ровен і Райлі переглянулись.

Усередині щось холодно стиснулося.

Бо вони вже чули подібне.

У мотелі.

Голоси.
Шепіт.
Істота, що слухала через них.

Райлі дуже тихо сказала:

— О, мені це взагалі не подобається.

І саме в цей момент телевізор у кутку клацнув сам по собі.

Екран мигнув перешкодами.

Шшшшш—

Усі люди в дайнері одночасно завмерли.

Наче чекали цього.

А потім із динаміків пролунав голос.