Розділ 1

╔═══════════════════════ ═══════════════════════╗
                   ༻🖤༺
               «Після опівночі»

                  ༻🖤༺
╚═══════════════════════ ═══════════════════════╝

Дощ почався ще за дві години до півночі.

Тяжкий.
Холодний.
Справжній літній шторм десь посеред Канзасу, коли небо стає майже чорним, а траса виглядає так, ніби веде просто в порожнечу.

Фари старого пікапа вирізали з темряви лише вузький шматок мокрого асфальту.

Навколо —
нічого.

Лише нескінченна дорога.
Телефонні стовпи.
Ліс десь удалині.
І дощ, що бив по лобовому склу так сильно, ніби хотів пробитися всередину машини.

Чоловік за кермом нервово потер долонею очі.

На вигляд йому було років сорок п’ять.
Втомлене обличчя.
Неголене підборіддя.
Бейсболка з логотипом якоїсь транспортної компанії.
Руки, потріскані від роботи.

На панелі миготів час:

00:17

— Чорт…

Він глянув на GPS.

Сигнал знову пропав.

— Та ну серйозно…

Радіо раптом захрипіло.

Шшшшш—

Чоловік здригнувся й машинально вдарив по старому магнітолі.

Кілька секунд — лише шум.

А потім…

жіночий голос.

Тихий.
Неприродно спокійний.

— …не зупиняйся…

Чоловік завмер.

Радіо знову зашипіло.

— …не виходь із машини…

Він насупився.

— Дуже смішно.

Шум.

Потім —
тиша.

Лише дощ.

Чоловік нервово ковтнув і сильніше стиснув кермо.

Попереду серед темряви мигнув неоновий знак.

MOTEL

Декілька букв не працювали.

Світло блимало червоним і білим, ніби ось-ось мало згаснути остаточно.

— Слава Богу…

Він звернув із траси.

Колеса проїхали калюжею.

Мотель виглядав так, ніби його забули ще в дев’яностих.

Дешеві двері.
Старі вікна.
Порожня парковка.

Лише один старий чорний додж стояв біля крайнього номера.

Чоловік мимоволі глянув на машину.

Стара.
Але доглянута.

Чомусь від одного її вигляду по шкірі пробіг холод.

Грім розірвав небо.

Чоловік швидко заглушив двигун і схопив куртку.

Дощ миттєво промочив його, щойно він вийшов із машини.

— Та бляха…

Він побіг до офісу мотелю.

Неон над входом мигнув.

VAC NCY

Однієї букви не вистачало.

Всередині пахло старим деревом, сирістю і кавою.

За стійкою нікого не було.

Лише маленький телевізор у кутку показував якісь нічні новини без звуку.

Чоловік озирнувся.

— Гей?

Тиша.

Він натиснув на дзвіночок.

Дзинь.

Нічого.

Лише телевізор миготів синюватим світлом.

І тоді…

на екрані телевізора щось смикнулося.

Перешкоди.

Шшшш—

Зображення зникло.

Чоловік насупився.

А потім екран різко став чорним.

І на ньому з’явився текст.

БІЖИ.

Чоловік відсахнувся.

— Що за?..

Світло в мотелі мигнуло.

Раз.

Другий.

Третій.

Десь у коридорі щось скрипнуло.

Повільно.

Ніби хтось волочив ногу по старому килиму.

Скрииииип—

Чоловік завмер.

Його серце почало калатати сильніше.

— Є тут хто?!

Тиша.

Потім…

крок.

Ще один.

Повільні.

Нелюдськи повільні.

І тоді з темного коридору щось вийшло.

Спочатку чоловік побачив лише силует.

Високий.

Ненормально худий.

Голова неприродно нахилена набік.

Світло знову мигнуло.

І чоловік побачив обличчя.

Або те, що мало бути обличчям.

Шкіра натягнута.
Бліда.
Рот розтягнутий занадто широко.
Очі —
повністю чорні.

Чоловік закричав.

Істота різко смикнулась вперед.

Надто швидко.

Телевізор вибухнув перешкодами.

Світло згасло.

І в темряві пролунав лише один вологий, хрипкий звук.

Наче щось розривали.

*
*
*

Через три години.

Дощ не закінчився.

Чорний додж мчав мокрою трасою крізь ніч.

Старий рок тихо грав із касетного магнітофона.

Фари різали темряву.

За кермом сиділа Ровен Кросс.

Її пальці спокійно стискали кермо.

Темне волосся спадало на шкіряну куртку.
На лівій брові помітно тягнувся тонкий старий шрам.

Втомлені темно-карі очі дивилися лише вперед.

Ніби вона давно звикла до ночі.

На пасажирському сидінні Райлі Гейл закинула ноги на панель.

— Якщо це знову виявиться демонічний єнот, я клянусь Богом, Ровен…

— Минулого разу це був не єнот.

— Він вкусив мене за дупу.

— Бо ти вдарила його ломом.

— Бо він шипів на мене латиною!

Ровен ледве помітно посміхнулась.

Райлі глянула на неї й фиркнула.

— О, дивіться хто згадав як працює людська міміка.

Дощ стікав по вікнах.

Попереду серед темряви замиготів неоновий знак мотелю.

Ровен повільно прибрала ногу з газу.

BATES MOTEL

Райлі нахмурилась.

— Мені вже не подобається це місце.

Ровен мовчки дивилась на парковку.

На ній стояв лише старий пікап.

І ще щось.

Темна пляма біля входу.

Кров.

Десь у лісі за мотелем щось закричало.

Нелюдським голосом.

Райлі дуже повільно опустила ноги з панелі.

У салоні одразу стало тихіше.

Навіть стара касета, що кілька секунд тому хрипко грала крізь динаміки, ніби раптом здалася недоречною. Гітара в пісні ще тягнула останній акорд, але Ровен одним рухом вимкнула магнітофон.

Клац.

Тиша впала важко.

За вікнами лишився тільки дощ.

І той крик.

Він не повторився одразу, але його відлуння ще ніби висіло над парковкою мотелю, ковзаючи між краплями, деревами, неоновою вивіскою і старими дверима офісу.

Райлі повільно повернула голову до Ровен.

— Скажи мені, що ти теж це чула.

Ровен не відповіла.

Вона дивилася на темну пляму біля входу.

Кров на мокрому бетоні не виглядала свіжою лише тому, що дощ уже встиг розмазати її тонкими червоними струмками. Вона текла до краю тротуару, змішувалася з водою і зникала в чорній канавці між плитами.