РОЗДІЛ 8

​Аня не могла зрозуміти, котра година.

​Темрява в кімнаті стояла глуха, липка, ніби хтось навмисно вимкнув не лише світло, а й саме повітря. Тіло повільно горіло зсередини, а шкіра просто не встигала випускати цей жар назовні. Важка ковдра тиснула на груди, наче бетонна плита, але скинути її не було сил. Дівчина лежала нерухомо, слухаючи власне дихання — уривчасте, чуже й занадто гучне.

​Голова розколювалася так, що кожна думка приходила із запізненням, ніби наздоганяючи реальність за крок до фінішу.

​Але найгіршим був не біль і не дика спрага. На зап'ясті, саме там, де сидів новий батьків подарунок, пульсував важкий імпульс. Глибоко під шкірою почалося настирливе, божевільне свербіння, наче там намагалося рухатися щось живе.

​Аня спробувала поворухнутися. Тіло відгукнулося з такою вагою, ніби вона пролежала тут не кілька годин, а кілька тижнів. Повітря хронічно не вистачало. Хотілося закричати, але з горла виривався лише слабкий сип. Коли очі заплющилися самі собою, сон не прийшов. Натомість накотилося жахливе відчуття чужої присутності. Хтось стояв поруч. Не торкається, не дихає, але тиск у кімнаті став таким нестерпним, ніби стіни почали зсуватися до центру ліжка.

​Аня знову розплюжила очі, дивлячись у бік вікна. Воно виглядало просто як темна, непроглядна пляма. Важкі штори були зсунуті наглухо, ізолюючи її від усього світу.

​Їй раптом страшенно, до паніки, захотілося світла. Хоч крапельку. Хоч тонкий промінь, який би довів, що там, за стінами, ще існує простір.

​І в цю саму мить щось ледь відчутно змінилося. Без жодного звуку, ніби сама тканина повітря ковзнула вбік, між шторами проступила вузька смуга. Бліде, прохолодне місячне світло впало на край ліжка.

​Цей проблиск повернув їй волю. Пальці Ані самі ковзнули до зап'ястя. Браслет під долонею виявився гарячим — не від її власної гарячки, а якоюсь глибокою, пульсуючою енергією, наче він жив окремим життям.

​Зціпивши зуби, дівчина спробувала його зняти. З першого разу не вийшло — метал наче врізався в шкіру. Серце калатало у скронях, сил кричати не було, але страх виявився сильнішим за слабкість. Вона смикнула рукою, зачепивши застібку за дерев'яний край ліжка. Наче щось тріснуло — і метал раптом піддався.

​Браслет зісковзнув на матрац.

​У ту ж секунду Аню різко відпустило. Спершу повернулося нормальне, глибоке дихання. Зник застояний біль у грудях, а той дивний, невидимий тиск навколо просто розчинився в повітрі.

​Вона лежала нерухомо, рахуючи вдихи й боячись поворухнутися, щоб цей кошмар не повернувся. Але кімната залишалася порожньою. Нікого поруч не було.

​Зібравши рештки сил, Аня сперлася руками на ліжко й повільно піднялася. Світ навколо небезпечно похитнувся, але встояв. Вперше за ці дні вона не провалилася назад у темряву, а справді тримала себе вертикально. Повільно опустивши ноги на підлогу, вона підвелася й майже машинально підійшла до дзеркала на стіні.

​Звідти на неї дивилася чужа дівчина. Обличчя було блідим, майже сірим, під очима залягли глибокі темні кола, а губи зовсім потріскалися. Волосся злиплося від поту, ніби вона перенесла найстрашнішу хворобу у своєму житті.

​Аня опустила погляд на зап'ястя. Браслета не було, але на його місці залишився чіткий, фіолетово-синій слід, наче руку довго й жорстоко стискали лещатами. Вона обережно торкнулася шкіри пальцем і одразу відсмикнула руку від різкого болю. Дивитися на себе більше не було сил — легше від цього не ставало.

​В голові раптом спалахнула єдина, кришталево чітка думка: Треба подзвонити Ніці.

​Це не було панікою, скоріше холодним фактом. Аня машинально кинулася шукати свій телефон — висунула шухляду тумбочки, перевірила стіл, зазирнула під подушку. Порожньо. Спогад про те, як її смартфон розбився на пустирі біля колеса огляду, прийшов сам — короткий і сухий.

​Вона повільно видихнула. Залишався один варіант. Стаціонарний.

​Він стояв унизу, у вітальні. Старий, важкий апарат із коротким крученим шнуром, яким у XXI столітті вже ніхто не користувався, але який працював завжди, попри будь-які перебої зі зв'язком.

​Аня підійшла до дверей і поклала руку на ручку. Метал обпік пальці холодом. Будинок зустрів її абсолютною, мертвою тишею.

— Я просто подзвоню, — тихо прошепотіла вона сама собі, натискаючи на клямку.

​Кожна дерев'яна сходинка скрипіла під її босими ногами надто гучно, аж серце заходилося в шаленому ритмі. Аня завмирала після кожного кроку, тримаючись за поручень і прислухаючись до темряви. Жодних голосів. Ні Тетяни, ні Кіри. Дім спав.

​У вітальні панувала нічна прохолода. Очі вже звикли до темряви, тому дівчина легко знайшла очима знайомий корпус телефону. Вона сіла на край дивана, відчуваючи, як тремтять пальці, і зняла важку слухавку. Годинника поруч не було, але за відчуттями це була найглухіша пора — десь між другою та третьою годиною ночі. Час, коли телефонні дзвінки або нічого не означають, або ламають життя.

​Аня швидко набрала номер Ніки, який знала напам'ять.

​Довгі, тягучі гудки здавалися вічністю. Коли надія майже зникла, у слухавці нарешті клацнуло.

— Алло?.. — голос Ніки був хрипким, сонним і дезорієнтованим.

Аня відкрила рота, але спазм стиснув горло — вона не змогла видавити ні звуку.

— Алло? — повторила Ніка, вже набагато тривожніше. — Хто це?

— Ніко… — нарешті витиснула Аня. Голос зрадницько тремтів. — Це я.

​У слухавці повисла секундна, оглушлива пауза, і сон змило з голосу подруги миттєво:

— Аня?! Ти… ти де?

— Вдома, — Аня сильніше стисла пластиковий корпус. — Мені… мені погано. Щось не так, Ніко. Можеш прийти й забрати мене? Я не хочу тут залишатися. Будь ласка.

​На тому боці не було зайвих запитань чи розгубленості. Голос Ніки прозвучав максимально зібрано й твердо:

— Добре. Ти виходь до воріт. Я вже біжу.

​Від цих слів у грудях Ані вперше за довгий час щось розтислося. Вона опустила слухавку на важіль і підвелася. Накинувши на плечі куртку, що висіла на стільці, вона навіть не стала її застібати. Руки ходили ходором. Взувшись навпомацки, вона акуратно штовхнула важкі вхідні двері.