Розділ 7

​Двері будинку відчинилися, і звідти одразу повіяло прохолодою. Не моторошною — просто такою, ніби в цьому домі давно не залишилося справжнього домашнього тепла.

​Ніка добре пам’ятала цей будинок ще з дитинства. Колись тут усе було інакше. Коли батько Ані жив поруч із нею, у кухні постійно пахло свіжою випічкою, вечорами лунав сміх, а телевізор у вітальні майже ніколи не вимикався. Вони могли заснути просто посеред фільму, загорнувшись у пледи, поки дорослі тихо говорили десь унизу.

​Але це було давно.

Після того як батько Ані поїхав за кордон і почав приїжджати все рідше, будинок ніби поступово змінився. Він залишився таким самим красивим, доглянутим і дорогим, але живого затишку в ньому ставало дедалі менше.

​Двері м’яко зачинилися за спиною. У повітрі змішався запах дорогих парфумів Тетяни, ліків і чогось стерильно-чистого — настільки ідеального, що від цього ставало некомфортно. Усе навколо виглядало надто акуратно. Жодної зайвої чашки, пледа чи залишеної книги — ніби тут боялися безладу.

​Кіра впевнено рушила вперед, тримаючи руки в кишенях домашніх штанів.

— Вона у себе, — коротко кинула вона.

​Ніка попрямувала слідом, мимоволі стискаючи пальцями рукав худі. Кожен крок угору сходами віддавав у поранене плече, рана під пов’язкою Дена неприємно нила. Але амулет під футболкою лише зрідка відгукувався слабким теплом.

​Кіра без стуку відчинила двері й відступила вбік, пропускаючи гостю вперед.

​У кімнаті було напівтемно. Щільні штори майже не пропускали світло, і повітря здавалося важким, застійним. Аня лежала на ліжку, закутавшись у ковдру майже до плечей. Волосся безладно розсипалося по подушці, щоки неприродно бліді, а під очима залягли темні тіні. Виглядала вона справді виснаженою, ніби висока температура трималася вже не першу годину.

​Ане щойно Аня побачила Ніку, у її погляді одразу промайнуло щось живе.

— Привіт… — тихо сказала вона хрипким голосом.

​Ніка видихнула й зачинила двері за собою, залишаючи Кіру в коридорі.

— Боже, подруга, у тебе тут атмосфера як у склепі.

​Вона підійшла до вікна й трохи відсунула штори. Сонця надворі не було — небо досі залишалося сірим після дощу, — але в кімнату все одно пробилося тьмяне денне світло. Воно лягло на ковдру, на бліде обличчя Ані й хоча б трохи розігнало ту задушливу напівтемряву.

​Аня ледь усміхнулася.

— Мачуха сказала, що мені треба лежати без світла.

— Ну звісно, — фиркнула Ніка й сіла на край ліжка. — Бо інакше ти, мабуть, перетворишся на вампіра.

​Аня тихо засміялася, але одразу скривилася й притиснула долоню до лоба.

— Як ти взагалі? — вже серйозніше запитала Ніка.

— Наче мене переїхав автобус, — пробурмотіла Аня. — А потім ще раз для надійності.

​Ніка простягнула руку й торкнулася її долоні. Гаряча.

— Температура досі є.

— Уже менша, ніж вчора, — тихо сказала Аня. — Мені хоча б не так погано, як зранку.

​Вона трохи поворухнулась під ковдрою, і на зап’ясті тихо дзенькнуло щось металеве.

— О, до речі…

Аня підняла руку трохи вище, і Ніка одразу помітила тонкий браслет із темними намистинами. Намистини рослиглядали незвично — вони зовсім не відбивали світло, а здавалися попелястими, наче шматочки лави.

​— Учора пізно ввечері прийшла посилка від тата, — у голосі Ані вперше з’явилося щось тепле. — Там був він і лист. Написав, що зараз у нього проблеми зі зв’язком. Що інтернет постійно зникає й тому він рідко відповідає. Але сказав, що сумує за мною… і скоро приїде.

​Вона обережно провела пальцями по браслету.

— Коли я прочитала лист і вдягла його… мені стало якось легше. Наче він хоча б трохи поруч і захищає мене.

​— Гарний браслет, — тихо сказала Ніка, розглядаючи прикрасу. Її було приємно бачити, як Аня радіє звістці від батька.

​Аня знову сховала руку під ковдру й втомлено повернула голову до вікна.

— А лікар що сказав? — запитала Ніка.

— Не знаю… Мачуха казала, що лікар приходив, поки я спала. Вколов щось від гарячки.

— Ти його навіть не бачила?

— Ні, — Аня злегка знизала плечима. — Мені тоді зовсім погано було. Після вчорашнього в голові досі все якесь розмите. Колесо огляду, потім дощ, якісь спалахи…

​— Я хотіла тобі подзвонити, але твій телефон залишився на пустирі, — сказала Ніка.

— У мене десь є старий, але мачуха поки не дала його. Сказала, що мені треба відпочивати, а не сидіти в екрані, бо це заважає діяти лікам.

​«Звісно, щоб ти ні з ким не зв’язалася й не сиділа в соцмережах», — похмуро подумала Ніка, знаючи характер Тетяни.

​— Тобі хоч щось принести? — запитала вона вже м'якше. — Я ж знаю, як тебе годує Тетяна. Вона хоч дає тобі щось нормальне, чи ти тут голодуєш?

— Якщо ти зараз принесеш мені піцу з грибами, я, можливо, навіть виживу.

— О, значить, стан уже кращий.

— Не набагато, — тихо пробурмотіла Аня, але все ж усміхнулась.

​На кілька секунд між ними стало спокійніше. Наче не було ні погоні, ні пострілів.

А потім Аня раптом трохи підвелася на лікті й уважно подивилася на подругу. В її очах читалося сильне збентеження.

— Ніко… мені ж це не наснилося? Ну, те, що сталося в лісі.

Ніка замовкла на мить, збираючись із думками, а потім тихо відповіла:

— Ні, Ань. Тобі не наснилося. Ми дійсно літали.

​Аня перевела подих, наче їй стало легше від того, що вона не божевільна.

— Але ти так спокійно це робила… Ти літала не вперше, так? У Дена й Алінки теж є крила? Вони теж це вміють, чи це якась твоя особливість?

​Ніка мимоволі озирнулася на зачинені двері й знову повернулася до подруги.

— Не вперше, — тихо визнала вона, намагаючись говорити якомога простіше. — Відтоді, як бабуся подарувала мені амулет, вона й відкрила мені цю здатність. Бабуся казала нікому про це не говорити. Особливо про амулети. Попереджала, що на нас можуть почати полювати.