Розділ 6

Прохолодне ранкове повітря після нічної зливи пахло мокрою травою й сирою землею. Небо ще залишалося затягнутим хмарами, але між ними вже пробивалося бліде ранкове світло.
Ніка першою вийшла у двір, тримаючи в руках чотири вузлики з тканиною й травами. Ден вийшов слідом, зачинивши за собою двері, а Алінка одразу натягнула рукави худі на долоні — на вулиці після дощу ранкова сирість пробирала крізь одяг.
Зошит бабусі залишився на кухонному столі — відкритий на сторінці з відводом. Вони вже все прочитали. Тепер залишалося тільки зробити.
Ден мовчки дістав із кишені складаний ніж.
Алінка одразу насторожилась.
— Це обов’язково?
— Для таких оберегів — так, — коротко відповів він. — Ти ще маленька.
Ніка простягнула руку першою.
Лезо швидко ковзнуло по шкірі трохи нижче долоні. Вона ледь помітно стиснула щелепи, коли кров повільно виступила тонкою смугою й почала просочувати мотузку. Запах полину й сухих трав одразу став сильнішим.
Ден зробив те саме зі своєю рукою — спокійно, ніби вже давно звик до таких речей.
Алінка мовчки спостерігала поруч.
— Повір, — сказала Ніка, помітивши її погляд, — ти зараз нічого не втрачаєш.
Алінка тихо пирхнула собі під ніс, але нічого не відповіла.
Потім вони розійшлися по подвір’ю.
Перший вузол ліг біля хвіртки. Другий — під старою яблунею. Третій Ден залишив біля паркану, а четвертий Ніка поклала за будинком і на кілька секунд завмерла, дивлячись на сусідній двір.
Будинок Ані стояв зовсім поруч — великий, світлий, доглянутий настільки, ніби там усе життя намагалися зробити ідеальним. Ніка провела там мало не половину дитинства: ночівлі, домашні завдання, фільми до другої ночі, розмови, після яких вони засинали вже під ранок.
Зараз вікна були темними.
Ніка машинально дістала телефон, уже збираючись написати Ані, але пальці раптом завмерли над екраном.
А потім вона згадала.
Телефон Ані залишився десь там, під колесом огляду. Або розбитий після падіння, або вже давно в руках тих людей.
Вона повільно опустила руку.
— Ніко? — почувся голос Дена.
Вона моргнула й озирнулась.
— Нічого. Уже йду.
Коли вони знову зійшлися посеред двору, зовні нічого не змінилося.
Але повітря ніби стало тихішим.
Наче сам будинок тепер обережно відводив від себе чужі погляди.

— Думаєш, спрацювало? — тихо запитала Алінка.

Ден ще раз оглянув подвір’я.

— Якщо ми все зробили правильно — так.

Ніка ще кілька секунд дивилася на будинок Ані, а потім сховала телефон у кишеню.

— Нам пора збиратись, — сказала вона.

— Куди? — одразу запитала Алінка.

Ніка подивилась на неї так, ніби відповідь була очевидною.

— До школи.

Алінка невдоволено застогнала.

— Серйозно?

— Так, серйозно, — сказала Ніка. — Те, що в мене учора стріляли, не скасовує навчання.

— На жаль, — тихо додав Ден.

Алінка ще сильніше натягнула рукави худі на долоні.

— Це ж останні дні перед літом…

— Саме тому, — Ніка ледь усміхнулась, — ти, юна леді, не відмажешся.

Алінка неохоче зітхнула, але все ж розвернулась у бік будинку.

— Добре. Але я все одно вважаю це несправедливим.

— Запиши скаргу всесвіту, — кинув Ден їй услід.

Вона щось пробурмотіла собі під ніс і зникла за дверима.

Ніка вже хотіла піти слідом, але голос брата знову зробив її серйознішою.

— Ніко.

Вона озирнулась.

Ден стояв посеред подвір’я, схрестивши руки на грудях.

— Будьте сьогодні обережні.

Усмішка з її обличчя повільно зникла.

— Ден…

— Саме біля школи вас учора знайшли, — спокійно перебив він. — Я не хочу, щоб це повторилося.

Ніка на секунду опустила погляд, а потім тихо видихнула.

— Я не думаю, що вони полізуть знову так швидко.

— А я думаю, — сухо відповів він.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

— Я буду обережною, — сказала Ніка вже серйозніше. — Обіцяю.

Ден повільно кивнув, але тривога з його погляду нікуди не зникла.

До школи вони дісталися майже під кінець першого уроку.

Черговa на вході подивилася на них тим поглядом, яким дорослі дивляться на дітей, що явно запізнилися без нормальної причини.

— Ви хоча б придумайте щось правдоподібніше, — невдоволено пробурмотіла вона, поки записувала їх у журнал запізнень.

— А що може бути серйозніше за сімейне чаклунство? — абсолютно спокійно відповіла Ніка.

Алінка поруч ледь не вдавилася сміхом.

Чергова лише важко зітхнула й махнула рукою в бік сходів.

— Ідіть уже. Поки ще хоч частину уроків застанете.

Біля кабінетів вони розійшлися в різні боки. Алінка ще раз озирнулася через плече.

— Напиши мені, якщо щось трапиться.

Ніка кивнула й неохоче рушила до свого класу.

Коли вона зайшла в кабінет математики, до кінця уроку залишалося хвилин п’ятнадцять. Учителька одразу невдоволено опустила ручку й подивилася на неї поверх окулярів.

— Ніко, ви вирішили, що перший урок сьогодні необов’язковий?

— Вибачте за запізнення, — сказала вона, проходячи до свого місця.

— Сядьте вже, — втомлено махнула рукою вчителька. — І постарайтесь хоча б решту дня провести в школі, а не десь у пригодах.

Клас тихо засміявся, але Ніка майже не звернула уваги.

Бо одразу помітила порожнє місце Ані. Рюкзака не було. Навіть куртки на спинці стільця.

Ніка потягнулась по телефон під партою, але майже одразу згадала, що дзвонити просто нікуди.

До кінця уроку вона вже майже не слухала, що пише вчителька на дошці.

Другий урок минув швидко й розмито, а наступною була історія.

Клас сонно шумів, за вікном повільно тягнулися сірі післядощові хмари, а голос учителя рівно лунав десь біля дошки. Ніка сперлася щокою на долоню й намагалася слухати, але безсонна ніч і біль у плечі поступово тягнули її кудись униз.