Розділ 5

Двері за Нікою зачинилися.

Вона кілька секунд просто стояла в коридорі, поки з мокрого волосся й одягу на підлогу капала вода. Після криків, пострілів і шуму лісу тиша будинку здавалася майже неприродною. Ніка дістала телефон. Екран засвітився не одразу. Вона легенько струснула його, і з динаміка витекло кілька крапель води.

— Ну хоч ти сьогодні не вирішив померти, — пробурмотіла вона.

— Ніко?

Вона підняла голову. Ден стояв у коридорі сонний і явно готовий був почати розмову про те, де вона зникла посеред ночі.

— Ти де була? Я вже хотів писати, а потім—

Він замовк на півслові. Його погляд повільно ковзнув по мокрому волоссю Ніки, подряпинах на руках, бруду на одязі — і зупинився на плечі. На темній плямі крові, яка вже добре проступила крізь тканину. Сонливість зникла з його обличчя миттєво.

Він швидко підійшов ближче.

— Що сталося?

Ніка втомлено провела рукою по мокрому волоссю.

— Це дуже довга історія.

Ден подивився на її плече уважніше.

Його обличчя стало ще серйознішим.

— У тебе стріляли?

Ніка на секунду замовкла.

— Якщо коротко... так.

Хлопець просто мовчки подивився на неї.

— Я навіть не знаю, що саме в цій фразі мені не подобається найбільше.

Ніка коротко видихнула.

— Повір, у мене список довший.

Він важко зітхнув, дістав аптечку й кивнув у бік кімнати.

— Іди. Поки ти не впала десь посеред коридору.

— О, це майже звучало як турбота.

— Ніко.

— Уже йду.

Ніка стягнула з плечей куртку Ані й поклала її на стілець. Слідом розстібнула власну куртку, але коли спробувала зняти її самостійно, різкий біль прострілив плече так сильно, що вона різко завмерла.

Ден одразу це помітив.

— Стій.

Він підійшов ближче й обережно допоміг зняти куртку, намагаючись не зачепити поранене плече. Мокра тканина неприємно липла до шкіри, а футболка під нею вже просочилася кров’ю.

Він глянув на пляму й коротко видихнув через ніс.

— Твоє "все нормально" виглядає якось інакше, ніж у нормальних людей.

Попри втому Ніка ледь всміхнулася.

— Могло бути гірше.

— Не сумніваюся.

Він кивнув у бік ліжка.

— Сідай.

Ніка мовчки сіла на край ліжка, поки Ден діставав бинти, антисептик і ножиці.

— Ден...

— Я обробляю рану, ти розповідаєш, — перебив він, навіть не піднімаючи голови. — Так буде швидше.

Ніка видихнула й сперлася здоровим плечем об стіну, поки Ден обережно очищав рану й накладав пов’язку. Куля лише зачепила плече по дотичній, але навіть цього вистачило, щоб рука досі нила від кожного руху.

Вона коротко, але без брехні розповіла все, що сталося: колесо огляду, дивних людей, погоню, постріли, Аню, крила, падіння в лісі й те, як вони дивом повернулися додому живими.

Він майже не перебивав. Лише одного разу завмер, коли почув про постріли. І ще раз — коли вона згадала Тетяну.

Ніка замовкла на кілька секунд, а потім тихіше додала:

— І це була найгірша частина.

Тепер він підняв на неї погляд.

— Гірша за кульове поранення?

— Значно.

Вона опустила очі на свої руки.

— Тетяна подивилася на мене і сказала: «Добре, що ти приземлилася вдаліше, ніж могла б».

Його руки завмерли лише на секунду. Але цього вистачило.

— Що?

— Саме так, слово в слово.

У кімнаті запанувала важка тиша.

— Вона не мала цього знати, — тихо сказав Ден.

— Я знаю.

— І мені дуже не подобається, що це вже звучить не як збіг.

Ніка кілька секунд мовчала, дивлячись кудись у підлогу.

— Або я просто була втомлена, налякана і почула в її словах те, чого там не було, — тихіше сказала вона. — Сьогодні мене намагалися викрасти, в мене стріляли, я впала в лісі... можливо, мозок просто вже домалював зайве.

Він не відповів одразу.

— Можливо, — погодився Ден. — А можливо, ні.

Ніка важко видихнула.

— Завтра спитаю Аню. Вона теж це чула.

— Це хороша ідея.

Він відклав аптечку вбік, але серйозність із його обличчя нікуди не зникла.

— Але зараз мене хвилює інше.

Вона підняла на нього погляд.

— Що?

— Те, що хтось організував полювання на тебе, а ми досі не розуміємо хто і навіщо.

Ніка похмуро кивнула.

— І вони можуть повернутися.

— Саме так.

Вона опустила погляд на перев’язане плече.

— Якщо вони дізнаються, де ми живемо...

— Нам потрібно перестрахуватися, — договорив Ден замість неї.

— А якщо накласти морок на будинок?

Сонний голос змусив їх обох обернутися.

У дверях стояла Аліна — скуйовджена після сну, в піжамі й із напівзаплющеними очима. Щойно вона побачила Ніку, сонливість зникла з її обличчя миттєво.

— Боже... — Аліна швидко підійшла ближче. — Ніко...

Вона обережно обійняла її, ніби боялася зробити боляче, а потім відсторонилася й уважно заглянула їй в очі.

— Ти в порядку?

На секунду Ніка просто завмерла.

А потім м’яко обійняла її у відповідь.

— Буду.

Аліна видихнула так, ніби весь цей час затримувала дихання.

— Вибачте... я випадково підслухала вашу розмову.

Ніка ледь підняла брову.

— Випадково?

Аліна винувато знизала плечима.

— Ви дуже голосно говорили.

Ден тихо хмикнув.

— Справедливо.

Аліна перевела погляд між ними.

— Я серйозно про морок. Пам’ятаєте крамницю біля старої зупинки?

Ніка одразу насупилась, згадуючи.

— Ту, яку майже ніхто не може знайти?

Аліна швидко кивнула.

— Так. Бабуся казала, що на ній морок. Її бачать тільки ті, хто зна, де шукати. Можна зробити так само з будинком.

Ден задумливо провів долонею по обличчю.

— Це може спрацювати.

Ніка подивилася на нього.

— Але ми ніколи такого не робили. Бабуся завжди займалася подібним.