Розділ 4

— Куртка… — пробурмотіла Ніка вже в повітрі. — Нова була. От халепа.

Колесо огляду стрімко залишалося позаду разом із криками, людьми й хаосом, який вибухнув унизу всього за кілька секунд. Ті, хто ще мить тому були впевнені, що тримають ситуацію під контролем, тепер металися під зливою, кричали один на одного й застрибували в чорні машини.

— ВОНА ЛЕТИТЬ!

— ЧОРТ, НЕ ДАЙТЕ ЇЙ—

— В МАШИНУ! ШВИДКО!

— ЖИВА! ВОНА ПОТРІБНА ЖИВА!

Світло ліхтарів ковзало по мокрому асфальту, відбивалося в калюжах і різало очі. Хтось послизнувся біля атракціону й впав, інший ледь не збив його з ніг, намагаючись дістатися до машини швидше.

Аня мертвою хваткою трималася за Ніку, буквально втиснувшись обличчям їй у плече. Її дихання було гарячим, уривчастим, а пальці так сильно впивалися в куртку, що, здавалось, ось-ось порвуть і її теж.

Кілька секунд вона просто мовчала.

Наче мозок відмовлявся обробляти те, що відбувається.

А потім все ж наважилася підняти голову.

І завмерла.

Її погляд повільно ковзнув за спину Ніки — на величезні червоні крила, що розрізали дощову темряву. Мокре пір’я спалахувало золотавими відблисками від блискавок, і це виглядало настільки нереально красиво, що лякало ще сильніше.

— Боже...

Її голос зламався.

— У тебе... крила...

Ніка сильніше змахнула ними, намагаючись набрати висоту.

— Так.

— ЩО ЗНАЧИТЬ "ТАК"?!

— Те і значить!

— ТИ ЛЕТИШ!

— Я теж це помітила буквально хвилину тому! — крикнула Ніка крізь вітер.

Аня дивилася на неї так, ніби ось-ось втратить свідомість.

— Що ти взагалі таке?!

Ніка нервово видихнула.

— Людина, яка зараз дуже старається не впустити нас обох, тому, будь ласка, панікуй трохи тихіше.

Аня відкрила рот.

Закрила.

І ще сильніше вчепилася в неї.

— Це сон... — прошепотіла вона. — Це точно сон...

— Якби це був сон, я б зараз була вдома, в ліжку, а не літала над парком у зливу з тобою на шиї.

Дощ бив в обличчя все сильніше, вітер рвав волосся назад, але крила слухалися кожного руху. Ніка відчувала знайомий тиск між лопатками, напругу в м’язах і холод, який пробирався під мокрий одяг.

Ніка першою почула новий звук. Спершу їй здалося, що це грім, але вже за секунду вона зрозуміла помилку. Звук був надто рівним, глухим і металевим. І він ставав ближчим.

Вона різко озирнулася — і всередині все похололо.

Крізь дощ прорізалися потужні білі промені. Вони рухалися повільно й методично, ніби вже наперед знали, куди вона полетить за секунду. Вони ковзнули по її крилах, по ногах, по обличчю Ані — і не зникло.

— Ніко... — голос Ані затремтів. — Що це?..

Унизу між деревами рухалися чорні машини. Їхні прожектори розрізали темряву, сходилися й знову розходилися, не залишаючи їм жодного шансу сховатися в небі. У Ніки раптом виникло моторошне відчуття, що вони більше не люди в небі — вони мішень.

Жива мішень.

— Вони нас ведуть, — тихо сказала вона, сама не впізнаючи власний голос.

— ХТО ВОНИ?!

— ЯКБИ Я ЗНАЛА, Я Б ЗАРАЗ БУЛА НАБАГАТО СПОКІЙНІША!

Один із променів раптово став яскравішим і різонув просто по очах. Ніка інстинктивно різко пішла вниз, і шлунок скрутило так, ніби вони знову падали з колеса огляду.

Аня закричала.

Вони пролетіли так низько над дорогою, що Ніка встигла побачити перелякані обличчя водіїв, чиїсь різко натиснуті гальма і світло фар, що хаотично заметалося мокрим асфальтом.

Знизу долинули крики:
— Вона втрачає висоту!
— Тисніть!
— Не дайте їй сховатися!
Кожен новий змах давався важче. Біль пульсував між лопатками, легені палали від холодного повітря, а амулет на грудях розжарився так сильно, ніби теж відчував, що часу майже не залишилося.
Ніка спробувала знову набрати висоту, але в ту ж мить унизу хтось різко закричав:
— ЗАРАЗ!
Пролунав перший постріл.
Різкий звук буквально роздер повітря.
Ніка інстинктивно смикнулася вбік, і куля просвистіла десь зовсім поруч, зникнувши в темряві.
На секунду вона навіть не повірила, що це реально.
— Вони що… стріляють?! — голос Ані зірвався на паніку.
— Схоже на те! — крикнула Ніка, різко змінюючи напрямок.
Другий постріл пролунав майже одразу.
Цього разу куля вдарила в металевий дорожній знак десь унизу, іскри коротко спалахнули в темряві, а звук металу змусив Аню здригнутися всім тілом.
Вона ще сильніше вчепилася в Ніку.
— Ніко...
У її голосі вже був справжній жах.
— Ми впадемо...
— Не впадемо.
— Ти не можеш цього знати!
— А ти зараз дуже допомагаєш!
Ще один постріл.
А потім різкий пекучий біль прошив плече Ніки.
Все сталося настільки швидко, що вона навіть не одразу зрозуміла. Спочатку удар, наче її з усієї сили вдарили чимось важким, потім жар, гострий, пекучий.
Наче в шкіру встромили розпечене залізо.
Її різко повело вбік.
Одне крило сіпнулося нерівно.  На мить вони втратили баланс.
Аня закричала ще голосніше.

— Ніко!

Вона першою побачила кров.

Темна пляма швидко розповзалася по рукаву куртки, а дощ лише розмазував її ще сильніше.

— Боже… тебе поранили! Ніко!

Тепле щось потекло вниз по руці Ніки, змішуючись із холодними краплями дощу. Пальці на мить ослабли, а перед очима різко потемніло, через що вона ледь знову не втратила висоту.

— Це... пусте... — крізь зуби видихнула Ніка, намагаючись вирівняти політ. — Головне зараз — втекти.

— Пусте?! Ти стікаєш кров’ю!

— Аню, або ти зараз довіряєш мені, або ми обидві розіб’ємося!

Аня різко замовкла й лише ще сильніше вчепилася в неї.

Знизу долинули нові крики:

— Попали!

— Нижче її!

— Не дайте сховатися!

Попереду вже темніла смуга лісу — густа, чорна, майже суцільна. Єдине місце, де прожектори не зможуть нормально їх вести.