Розділ 3

Метал заскрипів унизу, глухо й протяжно, і колесо ледь здригнулося, ніби неохоче погоджуючись рухатися.

У тумані щось ворухнулося. Темні силуети з’являлися й зникали між опорами — швидкі, неприродно впевнені. Хтось уже був на конструкції.

Аня затамувала подих.

— Вони... лізуть? — прошепотіла вона.

Ніка не відповіла.

Один із чоловіків виринув значно ближче. Він підіймався вгору швидко й впевнено, тримаючись за мокрі поручні так, ніби робив це не вперше. На ньому був темний дощовик із затягнутим капюшоном, а нижню частину обличчя закривала чорна тканина. Видно було лише очі — світлі, холодні й неприродно уважні.

Він дістався рівня їхньої кабінки й зупинився. Не намагався зайти всередину, не кричав і не поспішав. Просто заглянув крізь мокре скло.

Його погляд ковзнув по Ані — швидко, поверхово, ніби вона не становила жодного інтересу. А потім зупинився на Ніці.

Надто довго.

Амулет під футболкою різко нагрівся, обпікаючи шкіру. Ніка ледь стрималась, щоб не скривитися.

Чоловік примружився.

— Блондинка, — крикнув він униз. — Це вона.

У Ніки похололо всередині.

Знизу долинули приглушені голоси.

— Ви впевнені?

— Так.

— Забираємо.

Аня різко повернулася до неї.

— Що означає "це вона"? Ніко, що відбувається?

— Я не знаю, — швидко відповіла Ніка, хоча серце вже шалено билося в грудях.

Чоловік потягнувся до дверцят кабінки.

— Відчиняй.

— Що?! Ні! — скрикнула Аня.

Ніка різко відтягнула її назад.

Замок на дверцятах тріснув. Кабінка сильно хитнулася від вітру, і Аня вчепилася в Ніку так сильно, що її нігті боляче впилися в шкіру.

— Ніко...

Ще один удар.

Метал затріщав, і дверцята почали піддаватися.

Ніка подивилася вниз. Під ними був лише туман, розмиті вогні парку і занадто велика висота. Позаду — люди, які прийшли саме по неї.

Амулет обпікав шкіру все сильніше, ніби відчайдушно попереджав.

Тікай.

Ніка різко підняла голову.

Чоловік ще раз смикнув дверцята, але замок витримав. Метал лише жалібно скрипнув. Його погляд став жорсткішим, і він вилаявся крізь зуби. Кілька секунд він просто дивився на Ніку так, ніби запам’ятовував її обличчя, а потім подивився вниз.

— Опускайте, — коротко кинув він. — Як тільки спущусь.

— Швидше, — долинув голос із туману.

Чоловік почав швидко спускатися вниз, майже ковзаючи по мокрих металевих опорах. Аня важко дихала поруч, її пальці все ще судомно стискали руку Ніки.

— Ніко... що відбувається? Хто вони? Чого вони хочуть?

Ніка не відповідала. Вона дивилася вниз, де крізь туман почали чіткіше проступати вогні парку й темні фігури людей, які вже чекали внизу. Щойно кабінка опуститься — вони просто заберуть її.

Амулет обпікав шкіру так сильно, ніби намагався прокричати ту саму думку ще раз.

Тікай.

Колесо різко здригнулося, і кабінка повільно рушила вниз.

Аня зблідла ще сильніше.

— О Боже... воно рухається...

Ніка дивилася вниз і швидко рахувала в голові секунди. Вони опускалися надто швидко. Час закінчувався.

Вона різко повернулася до Ані.

— Послухай мене дуже уважно. Ти мені довіряєш?

Аня дивилася на неї розгублено, ніби це було найгірше питання саме зараз.

— Що?

— Просто відповідай.

— Так... — видихнула Аня. — Так, довіряю.

Погляд Ніки ковзнув униз. Крізь туман уже чіткіше проглядалися темні фігури біля атракціону — вони метушилися, показували на кабінку й чекали, поки колесо опустить їх прямо їм у руки.

Час стискався навколо них, як зашморг.

— Тоді що б зараз не сталося — не відпускай мене.

Аня сильніше стиснула ремінець свого рюкзака.

— Ніко... ти мене зараз дуже лякаєш...

— Обійми мене за шию.

— Що?!

— Аню, зараз!

У її голосі було стільки напруги, що Аня автоматично послухалася. Вона тремтячими руками обхопила Ніку за шию, ледь не задихаючись від паніки, а рюкзак боляче врізався їй у плече.

Ніка глибоко вдихнула, намагаючись заглушити шалений стукіт власного серця. Кабінка вже опускалася достатньо низько, щоб вона могла розгледіти обличчя чоловіків унизу.

Один із них уже біг просто під них.

Більше чекати було не можна.

Ніка різко смикнула дверцята кабінки. Усередину одразу вдарив холодний дощовий вітер.

Аня скрикнула.

— ТИ ЗДУРІЛА?!

— Тримайся за мене.

Ніка вилізла на слизький металевий край кабінки, однією рукою міцно тримаючи Аню за талію, щоб та не зісковзнула.

Аня вчепилася в неї так сильно, що Ніка відчувала кожен її судомний вдих.

— Ніко... ні... будь ласка... ми впадемо... — її голос зривався на плач.

Знизу долинули крики.

— Стійте!

— Не дайте їй стрибнути!

— Хапайте їх!

Один із чоловіків уже біг просто під ними, інший щось кричав у рацію, а колесо продовжувало повільно опускатися вниз.

У цей момент Ніка раптом відчула, що амулет більше не обпікає шкіру. Після пекучого болю, який переслідував її останні хвилини, ця раптова прохолода здалася дивною, майже нереальною. Наче амулет, який увесь вечір попереджав її про небезпеку, раптом затих. Наче перестав її зупиняти.

Ніка міцніше притиснула Аню до себе, відчуваючи, як та тремтить у її руках.

— Просто довірся мені, — прошепотіла вона їй у волосся.

І стрибнула.

Світ у ту ж мить перетворився на хаос із вітру, дощу й неконтрольованого падіння. Повітря вибило з легень усе дихання, земля стрімко рвонула назустріч, а крик Ані розчинився в бурі. Її пальці боляче впивалися в плечі Ніки, а сама вона втиснулася в неї так сильно, ніби боялася розтиснути руки хоча б на секунду.

Кілька страшних секунд вони справді просто падали.

А потім за спиною Ніки різко щось смикнулося. Тканина куртки з гучним тріском розірвалася, і величезні червоні крила вирвалися назовні, різко розкриваючись просто посеред бурі.