Розділ 2

Минуло кілька днів після того дня.
Ніка дедалі частіше ловила себе на думці, що їй просто хочеться почути нормальне пояснення всьому, що відбувається.
Останній тиждень навчання тягнувся ліниво й тепло. У школі вже майже ніхто не думав про уроки: вчителі закривали оцінки, молодші школярі носилися коридорами, а старшокласники говорили лише про літо.
Після уроків Кіра десь гуляла зі своїми подругами, позуючи для нових фото в Instagram, а Ніка, як завжди, чекала Аню в парку біля старого каштана.
Вона сиділа на лавці й машинально крутила в пальцях свій амулет.
Минуло вже п’ять років відтоді, як бабуся віддала його їй.
За цей час білий кристал став звичною частиною її життя — майже такою ж звичною, як власне ім’я.
Та останнім часом усе змінилося.
Ніка провела пальцем по вирізьблених літерах на звороті.
Магура.
За п’ять років це слово так і не стало зрозумілішим.
Бабуся завжди говорила берегти амулет і ніколи не знімати його.
Але ніколи не пояснювала чому.
Чому такі самі амулети були в неї, Дена й Алінки?
Що в них було особливого?
І чому останніми днями її амулет почав нагріватися все частіше?
Ніби намагався попередити про щось, чого вона ще не могла зрозуміти.
— Знову зависла?
Голос Ані вирвав її з думок.
Ніка підвела голову.
Подруга стояла поруч із двома ріжками морозива в руках.
— Тримай. Шоколадне.
Ніка усміхнулася.
— Ти серйозно думаєш, що морозиво може вирішити всі наші проблеми?
Аня сіла поруч.
— Ні. Але воно хоча б робить нас трохи менш дратівливими.
І вперше за останні дні Ніка тихо засміялася.
Вони мовчки їли морозиво, спостерігаючи, як сонце повільно хилилося нижче до дерев, а на небі з’являлися перші темні хмарки.
У парку лунав дитячий сміх, пахло травою, солодкою ватою та літом, яке вже стояло на порозі. Неподалік грала музика зі старого атракціону.
Першою з лавки підвелася Ніка.
— Ходімо звідси. Тут якось надто нудно.
Аня здивовано підняла брову.
— І це каже людина, яка п’ять хвилин тому зависала у своїх думках?
Ніка фиркнула.
— Просто ходімо.
Вони повільно рушили алеєю парку, поки погляд Ані не зупинився на старому колесі огляду.
— А може, підемо он туди? — сказала вона.
Ніка здивовано подивилася на подругу.
— Ти ж боїшся висоти.
Аня знизала плечима й ледь усміхнулася.
— Якщо я щодня виживаю вдома з Тетяною, то колесо огляду вже не здається таким страшним.
Ніка коротко засміялася.
— Це найгірше порівняння, яке я чула.
— Але ж працює.
Продовжуючи тихо сміятися, вони попрямували до атракціону.
Вони сіли в кабінку, дверцята клацнули, і колесо повільно рушило вгору.
З висоти парк здавався зовсім іншим — меншим і спокійнішим. Люди внизу перетворилися на маленькі рухомі фігури, а атракціони виглядали майже іграшковими.
Крізь густі хмари все ще пробивалося сонце, ковзаючи золотими променями по верхівках дерев. Але вітер ставав сильнішим і дедалі частіше хитав кабінку.
— Красиво… — тихо сказала Аня.
Ніка усміхнулася.
— Бачиш? А ти боялася.
Аня усміхнулась, тримаючись міцніше за поручень.
— Добре, визнаю, воно того варте.
Ніка вже хотіла щось сказати, коли на скло впала перша крапля.
Потім ще одна.
І ще.
Легкі, майже невинні краплини швидко почали вкривати скло прозорими доріжками.
— Схоже, все-таки не встигли сховатися, — пробурмотіла Аня.
Обидві подивилися вниз.
У парку почалася звична метушня — батьки кликали дітей, хтось біг до виходу, хтось ховався під навісами. Працівники поспішно закривали кіоски, а люди швидко розбігалися хто куди.
Колесо все ще повільно рухалося.
— Не хвилюйся, — сказала Ніка. — Зараз опустимось і теж десь сховаємось.
Аня кивнула, хоча міцніше стиснула ремінець рюкзака.
Дощ раптово посилився.
Краплі вже не стукали по склу — вони били в нього суцільним потоком.
Десь зовсім близько блиснула блискавка.
А за секунду колесо різко сіпнулося.
Кабінка хитнулася — і завмерла високо над землею.
Аня різко вчепилася в сидіння.
— Ніко…
Її голос затремтів.
— Воно зупинилося.
Ніка швидко нахилилася до вікна й подивилася вниз.
Нижні кабінки повільно рухалися до землі. Людей поспіхом випускали назовні, і вони швидко розбігалися під зливою, прикриваючи голови куртками та сумками.
— Дивись, — швидко сказала Ніка, намагаючись говорити спокійно. — Усе нормально. Їх просто спускають першими.
Аня теж подивилася вниз, намагаючись заспокоїти дихання.
— Тоді чому ми стоїмо?
— Бо ми майже на самому верху, — відповіла Ніка. — Зараз дійде й до нас.
Аня повільно кивнула, хоча її пальці все ще міцно стискали край сидіння.
Унизу біля пульта вже метушилися працівники атракціону.
Один із них підняв голову й закричав крізь дощ:
— Дівчата! Не хвилюйтеся! Тут щось заїло, зараз усе виправимо!
Чоловік у жилетці нахилився до пульта, щось натиснув, і колесо здригнулося.
Кабінка різко сіпнулася вниз на кілька метрів.
— Воно рухається! — вигукнула Аня.
Але вже за секунду механізм знову заглух.
Кабінка різко зупинилася, а потім почала сильно розгойдуватися від вітру.
Метал над ними тривожно заскрипів.
Чоловік унизу знову щось кричав працівникам, бігав між пультом і дротами, а потім ще раз спробував запустити механізм.
Колесо знову смикнулося.
Кабінка рвонула вниз, потім різко завмерла.
Аню кинуло вперед, і вона вчепилася в Ніку обома руками.
— Він нас зараз скине… — її голос зірвався.
— Не скине, — сказала Ніка, міцніше тримаючи подругу, хоча сама вже дивилася вниз із наростаючим страхом.
Ще хвилину тому біля атракціону були працівники.
Тепер більшість із них кудись зникла.
Дощ перетворився на справжню зливу, а між деревами почав стелитися густий білий туман.
Ніка завмерла.
— Аню… подивись вниз.
Аня підняла заплакані очі й подивилася через скло.
— Це… туман?
Вона сказала це так, ніби сама не вірила.
Туман повільно поглинав доріжки, лавки й нижню частину колеса.
А потім знизу пролунав чоловічий голос:
— Дівчата! Ви нас чуєте?
— Так! — крикнула Аня.
— Через грозу нам потрібно, щоб ви скинули телефони! Ми не можемо ризикувати коротким замиканням, поки запускаємо систему вручну!
Аня навіть не вагалася.
Вона швидко дістала телефон із кишені й жбурнула його вниз.
— Все!
— Тепер інша! — пролунав голос із туману.
Ніка потягнулася до кишені — і в ту ж мить амулет під футболкою різко нагрівся.
Вона завмерла.
У голові раптом сплив голос бабусі:
«Ніколи не довіряй незнайомцям.»
Ніка повільно дістала телефон із кишені, але в останню секунду стиснула його в долоні й швидко засунула назад у куртку.
Замість цього вона різко стягнула рюкзак із плечей.
— Телефон у рюкзаку! — крикнула вона.
І жбурнула його вниз.
Рюкзак миттєво зник у густому тумані.
Запала коротка тиша.
— Перевірте, — пролунав інший голос.
Ніка відчула, як по спині пробіг холод.
За кілька секунд перший голос повернувся:
— Добре. Тоді чекайте.
Туман унизу заворушився сильніше.
— Ми зараз піднімемося до вас.
Аня різко підвела голову.
— Підніметеся?.. Але хіба ви не маєте нас опустити?
На кілька секунд знизу стало тихо. Було чути лише дощ, що бив по склу кабінки, і металевий скрип колеса, яке продовжувало хитатися від сильного вітру.
Ніка міцно стискала телефон у кишені, намагаючись дихати рівно.
Тоді з туману долинув інший голос — нижчий і грубіший:
— Телефону тут немає.
У Ніки похололо всередині.
Запала коротка пауза, а потім той самий голос різко промовив:
— Підіймаємось. Не дайте їм втекти.
Аня різко повернулася до Ніки.
— Втекти?.. Як ми взагалі можемо втекти, якщо ми застрягли тут?!
Ніка не знала, що відповісти. У голові калатало зовсім інше питання: хто вони і чого хочуть від них?
Вона подивилася вниз і відчула, як серце почало битися ще швидше.
Туман більше не стелився землею — він стрімко підіймався вгору по металевих опорах колеса, ніби всередині нього щось рухалося просто до них.
Метал десь унизу знову скрипнув. Потім ще раз. І цього разу звук був значно ближче.
Аня вчепилася в руку Ніки так сильно, що її нігті впилися в шкіру.
— Ніко... що нам робити?
Ніка дивилася вниз на туман, який уже майже дістався їхньої кабінки, і вперше в житті не мала жодної відповіді.