Розділ 1

​Сонце сипало блиск у Нікине волосся, і світ здавався надто спокійним, аби бути справжнім. Повітря пахло пилом, молодою травою і чимось солодкуватим — наче весна приховала в собі мед і щось тривожне, майже металеве. Десь за школою цвіла бузкова алея, і густий аромат плив подвір’ям. Діти сміялися, ганяли м’яч, учителі про щось говорили біля входу, а старшокласники сиділи на лавках, обговорюючи останні плітки перед кінцем навчального року.

​Ніка сиділа трохи осторонь, машинально крутячи в пальцях свій амулет. Круглий білий кристал залишався холодним навіть під теплим сонцем. Усередині сріблилася руна у формі кола, а на звороті було вирізьблене старе слово: «Магура». Амулет був із нею з десяти років, і за цей час став такою звичною частиною її життя, що вона майже перестала думати про день, коли бабуся віддала його їй. Майже. Іноді в пам’яті спалахував темний підвал, згаслі свічки й бабусині руки, які тремтіли сильніше, ніж її голос.

​Ніка сильніше стиснула кристал у долоні й завмерла, коли відчула знайоме тепло. Таке траплялося рідко, але щоразу змушувало її насторожитися. Пульс різко вдарив у скронях, а шкіра на руках вкрилася мурашками, ніби хтось стояв надто близько за її спиною. Вона різко озирнулася, але шкільне подвір’я виглядало так само, як і хвилину тому. Проте тривога нікуди не зникла.

​— Ніка! — окликнула її Аня. — Ти там заснула? Ходімо, мені Кіру забирати.

​Дівчина підвела голову. Аня стояла на сходах школи — акуратна, красива, але з втомою в плечах, яка зовсім не пасувала її п’ятнадцяти рокам. Навіть коли вона усміхалася, в її очах завжди залишався якийсь дивний смуток.

​— Іду, — крикнула та, підвелася з лавки й швидко сховала амулет під футболку.

​Вони пішли алеєю до молодших класів. Сонце ще гріло, але повітря раптом стало важчим. Амулет на грудях знову нагрівся — ледь помітно, але достатньо, щоб серце Ніки тривожно стиснулося.

​— Ніка? — Аня зупинилася й уважно подивилася на неї. — Ти бліда.

— Усе добре, — швидко відповіла вона, — просто жарко.

​Аня не виглядала переконаною, але промовчала. Біля молодших класів, як і завжди, у центрі уваги сиділа Кіра. Чорне волосся, карі очі й самовпевнена усмішка робили її майже точною копією матері. Навколо неї сиділи подруги з телефонами й морозивом, голосно сміючись із чогось свого.

​— Кіра, ходімо додому, — спокійно сказала Аня.

— Не хочу, — навіть не глянувши на неї, відповіла Кіра.

— Тобі ще потрібно зробити домашнє завдання.

​Кіра байдуже знизала плечима й відкусила морозиво:

— То зроби.

​Одна з її подруг засміялася. Ніка відчула, як у ній все закипає.

— Ти зараз серйозно? — прошепотіла вона.

​Кіра нарешті перевела погляд на неї і ледь усміхнулася:

— А в тебе є якісь проблеми?

​Ніка вже відкрила рот, але Аня швидко торкнулася її руки:

— Все нормально.

​У голосі подруги не було злості, лише втома. Вона подивилася на Кіру так, ніби бачила цей сценарій уже сотні разів.

— Ходімо, Ніко.

— Куди?

— Під каштан. Там хоча б тихіше.

​Аня взяла рюкзак сестри і її зошити. Кіра навіть не повернулася до них. Вона далі сміялася з подругами, гортаючи щось у телефоні, ніби Аня була не сестрою, а особистою прислугою. За школою, під старим каштаном, стояла стара лавка. Аня сіла й відкрила чужий зошит.

​— Ти ж не серйозно, — тихо сказала Ніка.

Аня мовчки почала писати.

— Якщо не зроблю, вдома буде гірше. Вона кричатиме, потім Тетяна стане на її бік. А тато десь за кордоном, як завжди, — тихо сказала Аня, не відриваючись від зошита.

​Ніка важко видихнула. Вона й без того знала, чим закінчуються такі дні. Батько Ані був за кордоном, Тетяна робила вигляд ідеальної матері лише для Кіри, а Аня залишалася винною в усьому. І все одно щоразу Ніка злилася так, ніби чула це вперше.

​— Ти не зобов’язана це терпіти.

Аня гірко всміхнулася:

— Скажеш це Тетяні?

— Із задоволенням! — фиркнула Ніка.

​Це вперше за весь день змусило Аню ледь усміхнутися, але усмішка швидко зникла.

— Учора вона знову сказала, що якби тато швидше відпустив минуле, ми всі жили б нормально.

— Вона хвора.

— Можливо. — Аня знизала плечима. — Але Кіру вона любить. А мене вона терпить, — остання фраза прозвучала майже пошепки.

— А твій батько?

​Аня коротко засміялася без радості:

— Дзвонить раз на кілька тижнів і просить не конфліктувати. — Її пальці затремтіли. — Іноді мені хочеться просто заснути й не прокидатися. Хоча ні… тепер я взагалі боюся засинати.

​Ніка нахмурилася:

— Через той сон?

​Аня кивнула. Ніка вже знала цей сон майже напам’ять: один і той самий темний ліс із мертвими деревами, земля в глибоких тріщинах, крізь які повільно рухалася лава, і величезний чорний замок, який Аня бачила щоразу. Вона розповідала, що ніколи не встигала дійти до нього, бо прокидалася раніше, але з кожним разом їй здавалося, що він стає все ближчим.

​— Але сьогодні було інакше, — тихо сказала Аня.

Дівчина напружилася:

— Що ти бачила?

​Аня довго мовчала, ніби досі сумнівалася, чи варто говорити це вголос.

— Сьогодні того замку не було. Я стояла дуже високо, навколо були лише хмари, а переді мною був інший храм. Величезний. У скелі. До нього вели довгі сходи, а всюди навколо текла вода. Було відчуття, ніби він не з каменю.

— А з чого?

— Наче з води.

​По спині Ніки пробіг холодок.

— І що було далі?

— Нічого. Я просто стояла перед тією брамою і чула воду. Вона була всюди. А потім я прокинулася. А потім подивилася на руку... — голос Ані став тихішим. — На долоні була крапля води. Справжня. Холодна... ніби я щойно торкалася тієї брами.

​Ніка не відповіла. Десь на шкільному подвір’ї лунав дитячий сміх, шуміли машини за дорогою, а вітер хитав гілки старого каштана над їхніми головами. На долоні Ані вже не було тієї краплі, але Ніка все одно не могла відвести погляду від її руки.