Пролог

Десятирічна Ніка сиділа на підлозі в бабусиному підвалі, підібгавши ноги. Уздовж кам’яних стін тягнулися старі дерев’яні полиці, заставлені банками із сухими травами, дивними порошками й темними рідинами. Під стелею висіли зв’язки рослин, а в повітрі стояв знайомий запах воску, м’яти й чогось гіркого. Колись це місце здавалося їй чарівним. Тепер — лякало.

Бабуся стояла біля старого столу й поспішно складала книги в невелику дерев’яну скриню. Її рухи були різкими, нервовими, ніби часу залишалося занадто мало.

— Бабусю… що сталося?

Жінка завмерла, а потім повільно обернулася. У її погляді Ніка вперше побачила справжній страх.

— Запам’ятай мої слова дуже уважно, Ніко.

Вона опустилася перед онукою на коліна й поклала їй у долоню білий амулет. Камінь був теплим, майже живим.

— Ніколи не знімай його.

— Чому?

— Бо одного дня він може врятувати вам життя.

Дівчинка насупилася.

— Ден і Алінка теж отримають такі?

На губах бабусі промайнула слабка усмішка.

— Отримають.

Вона міцніше стиснула амулет і тихо запитала:

— Якщо він може врятувати життя… чому ти не дала його мамі й татові?

У підвалі стало тихо.

Обличчя бабусі здригнулося так, ніби Ніка випадково торкнулася старої рани.

— Магія не може врятувати всіх, сонечко.

— Але ти казала, що ми сильні.

Бабуся провела долонею по її волоссю.

— Сила не завжди означає перемогу. Іноді вона просто дає шанс урятувати тих, хто ще залишився.

Дівча опустило очі на амулет.

— А наш дім нас захистить?

— Так.

Відповідь прозвучала занадто швидко.

Тієї ж миті всі свічки в підвалі одночасно згасли.

Темрява накрила кімнату так різко, що Ніка скрикнула, але бабуся миттєво затулила їй рот долонею.

— Тихо, — ледь чутно прошепотіла вона.

У темряві щось задзвеніло.

Дівчина перевела погляд уперед і завмерла.

Старе дзеркало в дальньому кутку підвалу почало рухатися.

Темна поверхня скла пішла хвилями, ніби під ним була вода. З глибини дзеркала долинали приглушені кроки.

Повільні. Важкі. Наче хтось ішов до них з іншого боку.

Дихання онуки стало уривчастим.

— Бабусю...

Жінка різко підхопилася на ноги, схопила темну тканину зі столу й накрила дзеркало.

Кроки миттєво стихли.

У підвалі запала така тиша, що дівчинка чула власне серцебиття.

Бабуся повернулася до неї, і вперше Ніка побачила в її очах не силу.

А відчай.

Вона знову стиснула долоню дівчинки навколо амулета.

— Якщо одного дня мене не стане… не довіряй чужим.

— Бабусю...

— І ніколи не знімай амулет.

Її голос затремтів.

— Я сподівалася, що в нас буде більше часу.