Розділ 19 Тетяна

ТЕТЯНА

Я стояла перед дзеркалом.

Кімната була напівтемна. Уздовж стін горіло кілька свічок у старих бронзових підсвічниках, і їхнє світло коливалося від найменшого руху повітря. Тіні на стінах то витягувалися, то стискалися, наче жили власним життям. Велике дзеркало переді мною стояло в важкій кам’яній рамі, потемнілій від часу, і здавалося старшим за сам будинок.

Темна поверхня скла ледь ворушилася, ніби під нею текла вода.

У глибині віддзеркалення ще можна було розгледіти їх — чотири маленькі постаті, що віддалялися в нічному небі.

Я дивилася мовчки, і на губах повільно з’явилася ледь помітна усмішка.

Вони тікали, але ніч була довга і рано чи пізно вони зупиняться. І тоді їх знайдуть. Мої гончі… і не тільки вони. У темряві є багато істот, які вміють полювати. І багато тих, хто готовий служити, якщо їх правильно покликати.

Я повільно провела пальцем по холодній кам’яній оправі дзеркала й відчула дивне задоволення від самої думки про це полювання.

І все ж таки раділа я зовсім іншому.

Один із чотирьох амулетів уже був у мене.

Я чекала цього надто довго. Стільки років пошуків, стільки марних слідів, стільки доріг, що вели в нікуди. Старі книги, забуті храми, напівстерті записи, які доводилося читати при світлі однієї свічки. Скільки нащадків… я вже давно збилася з ліку.

Але тепер я знала одне напевно.

Брама Асгардіса відкриється.

І я підійшла до цього ближче, ніж будь-коли.

Будинок, у якому вони сховалися, був добре захищений. Старі руни, відвід погляду, межі — я відчула їх ще здалеку. Сильна робота. Орден Хранителів добре постарався. Вони знали, як сховати тих, кого потрібно берегти.

Я кілька днів обходила ту місцевість, поки не відчула сам прихисток. Увійти всередину я не змогла — руни трималися міцно. Але навіть найкращий захист іноді ламається через дрібницю. У будь-якій магії можна знайти слабке місце.

Їхньою помилкою став телефон.

Короткий спалах сигналу — і цього вистачило.

Я усміхнулася і повільно опустила погляд на свою долоню.

Шкіра була блідою, майже прозорою у світлі свічок. Уздовж неї тягнулася тонка темна тріщина — ніби хтось провів по руці розпеченим дротом. Вона починалася біля зап’ястка і повільно повзла до пальців, ледь помітно пульсуючи. Шкіра навколо була гарячою.

Я відчувала тупий біль, що віддавав у всю руку, але вже майже звикла до нього.

Старі чари завжди беруть свою ціну. Іноді кров. Іноді роки життя. Іноді щось інше.

Я повільно стиснула пальці, і біль відгукнувся гостріше, але я тільки ледь усміхнулася.

Ціна була невеликою порівняно з тим, що я отримаю.

Мої думки перервав тихий звук дверей.

— Отже… вони втекли?

Я повільно обернулася.

Кіра стояла на порозі. Світло свічок торкалося її обличчя, і від цього її темні очі здавалися ще глибшими. Вона дивилася на мене уважно, ніби намагалася зрозуміти щось більше, ніж просто мої слова.

Я затримала на ній погляд.

У її очах на мить промайнув знайомий блиск. На секунду мені здалося, що я дивлюся в зовсім інші очі — ті, які я бачила дуже давно. Ті, що колись дивилися на світ без страху.

Я повільно кліпнула і відкинула цю думку.

— Втекли, — спокійно відповіла я.

Кіра зробила кілька кроків у кімнату і подивилася на дзеркало, де ніч уже майже поглинула силуети тих, хто тікав.

— І це тебе не злить?

Я ледь усміхнулася.

— Ні.

Кіра насупилася.

— Але чому? Твій план зірвався.

Я знову подивилася в темну глибину дзеркала.

— Бо втеча нічого не змінює.

Вона мовчала кілька секунд.

— Вони думають, що тікають від мене, — тихо сказала я. — Насправді вони просто рухаються вперед.

— Куди?

Я перевела погляд на неї.

— Скоро дізнаєшся.

Я повільно провела пальцями по холодній кам’яній оправі дзеркала.

— Люди не можуть жити без відповідей, Кіро. Це їхня слабкість. А тепер у їхніх головах занадто багато питань: хто вони такі, де шукати останній амулет, яке їхнє справжнє призначення… і хто такий четвертий нащадок.

Моя усмішка стала ледь помітнішою.

— Я сама посіяла ці питання. І поки вони не знайдуть відповіді… вони не зупиняться.

Кіра довго дивилася на мене, ніби намагаючись скласти всі ці слова докупи.

Потім тихо сказала:

— Мам…

Вона на секунду вагалася.

— Розкажи мені про Аскара.

— Що саме ти хочеш дізнатися?

Кіра на мить замовкла, підбираючи слова.

— Про те, ким він був насправді. Про Короля Згарищ… і про Асгардіс.

Я на мить відірвала погляд від дзеркала і подивилася у темне вікно. Ніч лежала над лісом глибока і тиха.

На губах з’явилася легка усмішка.

— Світ пам’ятає його зовсім не таким, яким він був. Іноді мені здається, що я єдина, хто ще пам’ятає правду. Зараз його називають Королем Згарищ, монстром, тираном. Люди люблять давати такі імена тим, кого бояться. Але колись він хотів лише одного.

— Чого? — тихо запитала Кіра.

— Справедливості. Світ не любить сильних, Кіро. Він боїться їх, тому й намагається сховати або знищити. Аскар був занадто сильним для цього світу і не хотів бути одним серед слабких. Він зібрав біля себе тих, кого вважав рівними: найсильніших, найрозумніших, найвідважніших. Тих, хто не боявся сили і не ховався від неї. Він ніколи не вірив, що магія повинна належати кожному. Сила — це не подарунок, це відповідальність. І він вважав, що володіти нею повинні тільки ті, хто здатен її витримати. Решта мали жити під їхнім захистом і під їхніми законами.

Кіра трохи стиснула пальцями край рукава, ніби раптом уявила цей світ занадто ясно.

— Але Магура бачила світ інакше. Вона вірила, що силу потрібно розділити між усіма, що рівновага важливіша за владу. Саме тоді між ними почалася війна, якої світ уже ніколи не забуде.