Розділ 18

Тієї ночі ми лягли спати пізніше, ніж зазвичай.
Останні дні видалися виснажливими. Ми майже не відпочивали: тренувалися, читали, пробували закляття знову і знову, поки вони не починали працювати хоча б трохи краще.
Аня того дня вже значно впевненіше трималася на мітлі. Не ідеально — іноді її все ще хитало в повітрі, іноді вона зависала над травою і боялася навіть поворухнутися, але тепер вона хоча б не падала кожні кілька хвилин.
Коли щось не виходило, вона починала нервувати і одразу була впевнена, що підводить нас.
І тоді втручався Ден.
Він не тренувався разом із нами — майже весь час проводив у будинку. Годинами сидів над старими гримуарами, записами і зошитами, які ми знайшли в шафах і скринях. Іноді виходив надвір перевірити межі, які ми накладали навколо будинку, або щось тихо бурмотів, читаючи черговий заговор від відведення погляду.
Але коли бачив, що в Ані знову нічого не виходить, усе одно підходив.
Він не сміявся і не підганяв її, як це робила Алінка. Просто спокійно пояснював щось або казав кілька коротких фраз, після яких Аня робила глибокий вдих і пробувала ще раз.
І дивним чином саме після цього в неї починало виходити.
Я не раз ловила себе на думці, що з усіх нас вона слухала саме його.
Інколи Ден показував нам і те, що знаходив у книгах. Серед старих записів кілька разів траплялися згадки про Магуру. У деяких текстах ми навіть знайшли описи амулетів, дуже схожих на наші. Малюнків там не було — лише короткі описи, але вони були достатньо схожі, щоб ми звернули на це увагу.
Проте нічого конкретного ми так і не змогли зрозуміти. Записи були надто старі: сторінки пожовклі, місцями розмиті, деякі взагалі вирвані. Частина слів просто зникла разом із часом.
У текстах говорилося про давні обереги з її ім’ям — про силу, яка переходить із покоління в покоління і служить тим, у чиїх жилах тече її кров.
Але пояснень там майже не було. Рядки обривалися посеред речення, деякі слова стерлися так, що їх уже неможливо було розібрати.
Тому все, що ми мали, — це лише уривки.
І все ж ми не зупинялися. Ми перечитували ці записи знову і знову, намагаючись знайти хоча б щось, що могло б пояснити, хто ми насправді і чому саме за нами полюють.
Бо про власні амулети ми знали дивно мало.
Вони допомагали нам літати — і це було майже все.
Але після слів Тетяни і всього, що почало відбуватися навколо, стало зрозуміло: справа набагато серйозніша.
І десь у цих старих, напівстертих записах могла ховатися правда.
Того вечора ми повечеряли пізно і ще довго сиділи за столом, розмовляючи про дрібниці. На кілька хвилин навіть здалося, що все майже нормально.
Наче ми просто четверо підлітків, які сховалися від світу в старому будинку посеред лісу.
Ми розійшлися по кімнатах уже далеко за північ.
Я вмостилася в старому кріслі біля вікна, а Ден розстелив ковдру просто на підлозі. Дівчатам, як і раніше, ми віддали кімнату з двома ліжками.
Ден заснув майже одразу. Він навіть нічого не встиг сказати — просто ліг, перевернувся на бік і вже за хвилину дихав рівно й тихо.
Я ще деякий час сиділа, дивлячись у темне вікно. Ліс за будинком стояв тихий. Лише інколи десь далеко гавкала собака.
За ці кілька днів ми трохи звикли до цієї тиші.
Вона все ще змушувала прислухатися до кожного звуку, але вже не різала нерви так, як у перші ночі.
Я сама не помітила, коли заплющила очі.
І майже одразу зрозуміла — щось не так.
Темрява навколо була дивною. Не схожою на сон. Вона була густою, майже відчутною, ніби саме повітря стало важчим.
Я стояла посеред кімнати.
Навколо були дзеркала.
Багато дзеркал.
Вони тягнулися стінами, підлогою, навіть над головою. І в кожному з них відбивалася я.
Я зробила крок.
Відображення повторили рух.
Але не одночасно.
Наче між нами була затримка.
Я придивилася уважніше — і відчула, як по спині повільно пробіг холод.
У деяких дзеркалах це була не зовсім я.
Рухи трохи відрізнялися.
Погляд теж.
Наче відображення дивилися на мене не як на себе.
А як на щось чуже.
Я різко обернулася, шукаючи вихід із цієї дивної кімнати.
І в ту ж мить усі дзеркала разом потемніли.
Відображення зникли.
Залишилися тільки очі.
Великі.
Холодні.
Зелені.
Вони дивилися прямо на мене.
Я завмерла.
Спочатку здалося, що це просто спотворене відображення в темному склі. Але ці очі не рухалися разом зі мною. Вони дивилися крізь дзеркала так, ніби я стояла перед ними насправді.
Холод повільно піднявся по спині.
— Ви ховаєтесь, — тихо пролунало десь у темряві.
Голос був спокійний. Майже байдужий.
Я не бачила її, але чомусь одразу зрозуміла, кому він належить.
— Думаєте, що старі стіни можуть вас врятувати?
Дзеркала навколо мене здригнулися, і відображення знову з’явилися.
Тільки тепер вони були іншими.
У деяких із них я стояла на колінах.
У деяких — лежала на підлозі.
А в одному дзеркалі за моєю спиною стояла темна постать.
Я різко обернулася.
Нікого.
Коли я знову подивилася на дзеркала, відображення повільно почали рухатися ближче. Наче скло між нами перестало бути перешкодою.
— Я знайду вас, — сказав той самий голос.
Очі стали ближчими.
Зелене світло в них загорілося яскравіше.
І раптом щось різко обпекло мене в грудях.
Я опустила погляд.
Мій амулет світився.
Спочатку світло було темно-червоним, ніби всередині каменя спалахнув жар. Ланцюжок нагрівся так сильно, що обпікав шкіру.
Біль різко стиснув груди.
Я здригнулася — і в ту ж мить світ навколо розсипався.
Я різко вдихнула і сіла в кріслі.
Серце калатало так, ніби я щойно бігла. Кілька секунд я просто сиділа, намагаючись зрозуміти, де я. Темрява кімнати повільно ставала знайомою — старі стіни, тінь від шафи, нічне світло з вікна.
Я машинально торкнулася амулета.
Тепер він уже не палав. Камінь тихо світився блідим білим світлом і все ще був трохи теплим.
Я опустила погляд на підлогу.
Ковдра лежала там, де спав Ден.
Але його самого не було.
Сон одразу відступив на другий план.
Я на секунду завмерла, прислухаючись. У будинку було тихо, але мені здалося, що десь щойно пролунали кроки.
Я повільно провела рукою по обличчю, намагаючись остаточно прийти до тями. Сон усе ще крутився в голові — дзеркала, ті зелені очі… але я ніяк не могла вхопити думку до кінця.
Щось у цьому сні не давало спокою.
Я піднялася і тихо пішла до дверей. Підлога під ногами ледь поскрипувала, і цей звук раптом здався надто гучним у нічній тиші.
— Напевно, він перевіряє будинок, — тихо пробурмотіла я собі під ніс.
Але щось усе одно не складалося.
Я обережно відчинила двері кімнати дівчат.
Світла не було, лише крізь вікно падала тьмяна смуга місяця.
Алінка сиділа на ліжку, притиснувши коліна до грудей. Поруч із нею сиділа Аня і тримала її за плечі, тихо щось говорячи.
Вони обидві підняли голови, коли я зайшла.
— Ніко… — тихо сказала Аня.
Я зробила крок ближче.
— Що сталося?
Алінка ковтнула повітря і провела рукою по волоссю.
— Мені… — вона на секунду заплющила очі. — Мені наснилося щось дивне. Наче я стояла в кімнаті… і всюди були дзеркала.
У мене всередині щось холодно стислося.
— І очі, — тихо додала Аня. — Великі… зелені.
Алінка спершу дивилася на мене, але потім її погляд ковзнув до Ані.
— Тобі… теж це наснилося? — запитала вона.
Аня кивнула.
Ми на мить зустрілися поглядами.
Тепер уже не залишалося сумнівів — це був не просто сон.
Алінка нервово стиснула край ковдри.
— А потім… — сказала вона тихіше. — Потім я прокинулася. Амулет почав пекти… дуже сильно. І він світився. Так яскраво, як ніколи.
— Я прокинулася від її крику, — додала Аня. — Але перед цим… я чула голос, її голос…
У мене по спині пробіг холод.
Бо я теж його чула.
Я різко перевела погляд на двері.
— До вас Ден не заходив?
Обидві похитали головами.
— Ні.
Тривога всередині тільки посилилася.
І в цю мить ззовні долинуло гарчання.
Але цього разу воно звучало набагато ближче, ніж у попередні ночі.
— Мені страшно, — прошепотіла Алінка.
Я вже стояла біля дверей. Усередині все стиснулося в один холодний вузол.
— Сидіть тут, — тихо сказала я. — Я піду перевірю.
— Ніко… — почала Аня.
— Тихо.
Я обережно відчинила двері і вийшла в коридор.
Будинок був темний. Тільки з вікна в кінці коридору падала бліда смуга нічного світла.
Я зробила кілька кроків уперед.
Дошка під ногою тихо скрипнула.
І тоді я побачила його.
Ден лежав на підлозі.
Спочатку я навіть не зрозуміла, що саме бачу. Просто темний силует біля стіни.
А потім серце різко впало кудись у груди.
— Ден…
Я підбігла до нього і опустилася на коліна.
— Ден… Ден, ти чуєш мене?
Він лежав нерухомо. Я торкнулася його плеча і трохи потрусила.
— Ден!
Його повіки ледь здригнулися.
Він важко вдихнув, ніби намагаючись зібратися з силами.
— Я… — голос був хрипкий. — Я прокинувся… здалося… що в будинку хтось є…
Він на мить заплющив очі, ніби намагався згадати.
— Почув кроки… — прошепотів він. — Пішов перевірити…
Його рука слабко стиснула мою.
— Ніко… в будинку хтось…
Він не встиг договорити.
Я тільки встигла нахилитися ближче, коли відчула щось дивне.
Повітря позаду стало іншим.
Наче хтось стояв у темряві.
Я різко обернулася.
У кутку коридору, там, де світло з вікна вже не діставало, стояла постать — темна і нерухома, і в ту ж секунду я зрозуміла, що вона була там увесь цей час, просто ми її не бачили. Серце різко стиснулося, бо будинок мав нас ховати: усі ті обереги, усі знаки відводу, про які ми читали в старих книгах, мали зробити це місце невидимим для чужих очей. Ми були впевнені, що тут нас не знайдуть, але чоловік стояв перед нами посеред коридору так спокійно, ніби знав, де нас шукати з самого початку.
— Ось і знайшлися, — сказав він тихим, майже буденним голосом.
Я навіть не встигла піднятися з колін біля Дена, як із темряви за його спиною один за одним вийшли ще двоє чоловіків, і тепер я бачила їх уже чітко: ті самі балаклави, ті самі холодні очі, ті самі люди, від яких ми колись тікали.
Найманці.
Один із них зробив крок ближче і перевів погляд на Дена, який усе ще важко приходив до тями біля моїх рук.
— Цей уже намагався пограти в героя, — сказав він з легкою насмішкою.
І тільки тоді я остаточно зрозуміла, що Ден не просто впав — його вже вдарили.
— Не рухайся, — коротко кинув чоловік і кивнув у бік Дена. — Відійди від нього.
У цей момент Ден підняв голову і спробував спертися на лікоть. Я одразу нахилилася до нього і допомогла підвестися.
— Ти цілий? — тихо прошепотіла я.
— Бачили й гірше, — хрипко відповів він.
Ми стояли хитко, ледве тримаючись на ногах, але все ж стояли.
Один із чоловіків зробив крок уперед.
— Герой прокинувся.
— Іди до біса, — тихо сказав Ден.
Я відчула, як його рука на секунду стиснула мою.
І в ту ж мить усе сталося дуже швидко.
Чиясь рука різко схопила мене за зап’ястя і вивернула назад, так що я навіть не встигла вирватися, а інший чоловік уже тримав Дена за куртку.
— Не рипайся, — коротко кинув він.
Ден рвонувся вперед.
Удар прийшовся миттєво — кулак врізався йому просто під дих, і повітря з його легень вирвалося різким хрипом. Ден зігнувся навпіл, намагаючись вдихнути, але його вже тримали за плечі.
Він ще спробував підняти голову.
— Ви… не розумієте, з ким… зв’язалися…
На секунду в коридорі стало тихо, а потім один із чоловіків тихо хмикнув і озирнувся на інших, ніби почув щось кумедне. За мить вони розсміялися — коротко, сухо, без жодної напруги, так сміються люди, які зовсім не сприймають погрозу всерйоз.
— Чули? — сказав один із них. — Він нам погрожує.
Кулак врізався Дену в обличчя так різко, що його голову відкинуло вбік. Я почула глухий звук удару і відчула, як всередині щось стислося. Ноги у нього підкосилися, і він опустився на коліна, задихаючись і намагаючись зібрати повітря, яке ніяк не поверталося в легені. Чоловіки все ще тримали його за плечі, не даючи впасти остаточно. На вилиці вже проступала темна пляма, а з кутика губи повільно потекла тонка смужка крові.
Я рвонулася вперед, але рука, що стискала моє зап’ястя, різко смикнула мене назад.
— Стояти.
Я дивилася на Дена і відчувала, як серце б’ється десь у горлі. Він ледве тримав голову піднятою, але все одно намагався дивитися на них.
— Герой, — насмішкувато сказав один із чоловіків.
Інший нахилився ближче і схопився за ланцюжок на його шиї. Він різко смикнув, але в ту ж мить здригнувся і тихо вилаявся, ніби камінь раптом обпік пальці. Його рука на секунду відсмикнулася, а потім він роздратовано подивився на Дена і без попередження знову вдарив його — коротко, важко.
— Не кривляйся.
Голова Дена смикнулася вперед, на підлогу впала ще одна темна крапля.
Чоловік знову схопився за ланцюжок і цього разу рвонув сильніше. Метал різко дзенькнув, ланцюжок натягнувся, затріщав — і нарешті тріснув. Камінь вислизнув у його руку.
На мить чоловік завмер, розглядаючи його, ніби щойно витягнув щось справді цінне, а потім підняв камінь ближче до світла, що падало з вікна.
— Ось він.
Чоловік, який тримав мене, різко розвернув і втиснув спиною в стіну. Однією рукою він усе ще викручував моє зап’ястя за спиною, не даючи навіть поворухнутися. Інший підійшов ближче. У його долоні вже лежав амулет Дена.
Він зупинився просто переді мною і холодно подивився в очі.
— Тепер твоя черга.
Його рука потягнулася до мого амулета.
Я різко плюнула йому в обличчя.
Він на секунду завмер.
Цієї секунди мені вистачило.
Я різко підняла ногу і з усієї сили вдарила того, хто тримав мене, між ніг. Він миттєво зігнувся навпіл.
— Ах ти ж…
Він задихнувся, схопився руками за живіт і майже впав на коліна, корчачись від болю. Інший повільно витер балаклаву рукавом. І в наступну мить його рука різко злетіла.
Удар прийшовся настільки сильний, що я навіть не встигла зрозуміти, як саме він мене вдарив. Голову різко відкинуло вбік, перед очима спалахнули іскри, а в голові одразу загуло, ніби десь поруч гримнув вибух. Світ на секунду перекосився. Ноги просто підкосилися, і я впала на четвереньки, намагаючись зрозуміти, де підлога, де стіна і де я сама.
У вухах дзвеніло так сильно, що я майже нічого не чула. Все навколо ніби почало крутитися, повільно пливти перед очима.
Я ковтнула повітря, відчуваючи в роті гарячий металевий смак.
І все ж сплюнула просто перед ним.
Разом з кров’ю.
Саме в цей момент Ден різко рвонувся вперед.
— Відпусти її!
Його все ще тримали двоє, але він усе одно рипнувся, намагаючись вирватися з їхніх рук. Один із них різко стиснув пальці на його плечі і холодно кинув:
— Тихіше, герой.
Кулак прилетів майже одразу.
Потім ще один.
Ден зігнувся, але все одно вдарив у відповідь, намагаючись вирватися, сіпнувся вперед, майже вислизнув із їхніх рук — та їх було двоє. Його знову схопили, різко потягнули вниз і штовхнули на підлогу.
Він важко впав.
І тоді почали бити ногами.
Удар.
Ще один.
Я повернула голову і крізь дзвін у вухах бачила, як він намагається закритися руками, як намагається піднятися, але їх було занадто багато.
Я спробувала піднятися, рвонутися до нього, але тіло все ще не слухалося після удару. Я лише встигла спертися рукою об підлогу, коли чиясь нога різко вдарила мене в плече і знову штовхнула назад.
— Лежи, — холодно сказав той самий голос.
Я впала знову, задихнувшись від болю, і тільки безпорадно дивилася, як ще один удар приходиться Дену в ребра.
Він здавлено видихнув.
Саме в цей момент пролунав звук розбитого скла з кімнати дівчат.
Усі п’ятеро одночасно завмерли.
Удари припинилися так само раптово, як і почалися. Один із тих, що щойно бив Дена, різко підняв голову і прислухався.
Головний коротко кивнув.
— Іди перевір.
Той, що стояв ближче до дверей, одразу рушив коридором, проходячи повз нас до кімнати.
Я все ще лежала на підлозі там, де мене щойно штовхнули. Світ перед очима трохи плив, у вухах дзвеніло, але я все одно підняла голову і дивилася йому вслід.
Усередині все стиснулося в один вузол.
Тільки б їх там не було…
Минуло кілька довгих секунд. Таких тихих, що я чула власне серце.
Потім із кімнати долинув голос:
— Розбите вікно. Але нікого немає.
Я різко видихнула, лише тепер усвідомивши, що до цього затримувала подих.
Головний насупився.
— Отже втекли.
Один із найманців різко нахилився, схопив мене за куртку і грубо смикнув угору. Ноги підкосилися, але він не дав упасти — просто притягнув ближче і з силою втиснув у стіну. Його пальці одразу зімкнулися на моїй шиї.
Повітря миттєво стало замало.
— Де вони?! — різко крикнув він.
Я хрипко відповіла, намагаючись ковтнути повітря:
— Ну ти ж сам сказав… втекли.
— Знайти, — коротко скомандував головний іншим.
Двоє з них одразу вийшли з будинку.
— Думаєш, така розумна? — сказав той, що тримав мене, ще сильніше стискаючи пальці на моїй шиї.
Я ледь торкалася підлоги кінчиками пальців ніг.
І саме в цей момент з вулиці почувся якийсь звук. Головний насторожено повернув голову.
— Ти це чув?
Він різко глянув на того, що тримав мене.
— Іди перевір. Подивись, що там хлопці роблять.
Той не зрушив з місця.
— А як же дівка?
Головний коротко знизав плечима.
— Та кинь її. Вона й так ледве дихає. Я сам розберуся.
Хватка на моїй шиї зникла. Чоловік відштовхнув мене від стіни так, що я ледве втрималася на ногах, і швидко рушив до дверей.
Тепер у коридорі залишилися тільки троє: я, головний і ще один найманець.
А на підлозі, майже нерухомий, лежав Ден.
Я поглянула на нього. Його груди піднімалися дуже повільно, і на секунду мені стало страшно від того, наскільки тихо він дихав.
— Ну що, дівко, — тихо сказав той, що залишився поруч із головним. Він нахилив голову, дивлячись на мене майже з цікавістю. — Де ж тепер ваші магічні цяцьки? Думали, ваш будиночок вас сховає?
Він криво посміхнувся.
— Не сховав.
І раптом різко вдарив мене ногою під дих.
Повітря миттєво вирвалося з легень.
Я зігнулася, на мить зовсім переставши дихати, але все ж змусила себе випрямитися і підняти голову. Із розсіченої губи повільно стікала тонка струйка крові.
— Як… — я ковтнула повітря. — Як ви нас знайшли? Тут же захист…
Найманець тихо пирхнув.
— Забагато питань.
Він уже підняв руку, ніби збирався вдарити ще раз, але інший раптом сказав:
— Та скажи їй. Нехай знає, на чому погоріли.
Головний навіть не обернувся.
— Закрийся.
Але той усе одно продовжив, дивлячись на мене зверху вниз.
— Ваш будиночок справді добре ховав вас… поки ви з нього не вилізли.
Я мовчала.
Він нахилив голову набік і додав майже насмішкувато:
— А телефон ваш теж допоміг. Сигнал мигнув — і все.
Головний різко повернувся до нього.
— Досить. Нам не платять за розмови.
Після цього він більше нічого не сказав. Просто дивився на мене холодним, уважним поглядом, ніби зважував щось у голові.
У коридорі раптом пролунали кроки.
Один із тих, що залишився, різко озирнувся до дверей.
— Хлопці, де ви там застрягли?
Він зробив крок уперед, вдивляючись у темряву коридору.
Але це були не найманці.
Перед нами з’явилася Аня. Вона стояла в кінці коридору, тримаючи в руці амулет і навмисно розмахуючи ним так, щоб його було добре видно.
— Гей, телепні! — крикнула вона. — Вам же потрібна я і ця штука? Ну то впіймайте мене!
І, голосно засміявшись, різко розвернулася і кинулася вгору сходами.
— Аню, ні! Стій! Що ти робиш? Тікай! — крикнула я.
Один із найманців різко повернувся до мене і замахнувся.
— Закрий рот…
Він уже майже вдарив, але на секунду завмер, перевів погляд з мене на сходи, де щойно зникла Аня, і коротко видихнув крізь зуби.
— Чорт.
Обидва різко розвернулися.
Вони навіть не стали нічого обговорювати — просто рвонули за нею. Важкі кроки загриміли сходами, швидко віддаляючись угору.
Коридор раптом спорожнів.
Я ще не встигла оговтатися, коли почула інший звук.
У коридорі тихо відчинилося вікно.
Я підняла голову.
І побачила там… Аню.
— Ніко, швидше! — прошепотіла вона. — Допоможи. Бери Дена, тікаємо!
— Аню… але як?..
Я ледве могла скласти думки докупи. Все тіло боліло, у голові гуло після ударів, руки тремтіли так, що я майже не відчувала пальців.
Аня вже перелазила через підвіконня і тягнулася до Дена.
— Швидше! — прошепотіла вона. — Поки їх відволікає Алінка. Немає часу пояснювати. На ній морок… я вперше його накладала, тому не знаю, скільки він протримається.
Я змусила себе зібратися.
Підповзла до Дена і схопила його під руку. У цей момент він ледь ворухнувся, ніби намагався прийти до тями.
— Тримайся… — прошепотіла я, більше собі, ніж йому.
Ми з Анею ледве підняли його. Він був важкий і майже не тримався на ногах.
Я швидко зняла куртку і перекинула її через раму вікна, щоб він не поранився об дерев’яний край.
— Обережно… — прошепотіла Аня.
Ми почали повільно перетягувати його назовні.
І саме в цей момент у будинку знову пролунали кроки.
Найманці поверталися.
— Вони тікають! Тримай їх!
І вони ринулися на нас.
Але Аня вже встигла перетягнути Дена через підвіконня — він майже повністю опинився надворі. Залишалася тільки я.
Я швидко намагалася вилізти у вікно, але один із чоловіків усе ж устиг схопити мене за ногу.
Не думаючи ні секунди, я різко вдарила його іншою ногою просто в обличчя. Удар вийшов настільки сильним, що я відчула під підошвою сухий хрускіт.
Чоловік зойкнув і відсмикнувся, хапаючись за обличчя.
Я рвонулася вперед і нарешті вислизнула назовні.
Холодне нічне повітря різко вдарило в легені.
Я одразу схопилася за Дена разом з Анею. Ми швидко підтягнули його і посадили на мітлу.
— Тримай його! — прошепотіла Аня.
Вона вже відштовхувалася від землі, коли я раптом озирнулася.
— А де Аліна?! — крикнула я, вдивляючись у темряву навколо будинку.
— Я тут!
У ту ж мить із вікна другого поверху вистрибнула Аліна. У повітрі різко розкрилися її білі крила, і вона легко підхопила повітряний потік.
Я схопилася за свій амулет, відштовхнулася від землі — і піднялася в небо.
Коли я піднялася вище, картина внизу стала добре видна.
Троє найманців уже були на подвір’ї. Один лежав нерухомо, а двоє інших були міцно зв’язані розрив-травою. Ліани, що вирвалися з неї, обмотали їх від плечей до ніг і притиснули до землі.
— Одного ми вирубили! — крикнула Аліна, піднімаючись до нас. — А інших довелося зв’язати!
І саме в цю мить із будинку вибігли ще двоє.
Пролунав перший постріл.
— Обережно! — крикнула я.
Кулі просвистіли в повітрі.
— Стріляй по крилах! — кричав їхній головний. — Не покаліч їх, вони потрібні живими!
Але ми вже піднімалися все вище й вище.
Я трималася поруч із мітлою Ані, підтримуючи Дена, щоб він не впав.
Ми піднімалися все вище, і постріли поступово стихали десь унизу, розчиняючись у темряві.
Я тримала Дена, відчуваючи, як важко він дихає.
І тільки тоді зрозуміла одну страшну річ.
Його амулета на шиї більше не було.