Розділ 17

— У нас ще є що поїсти?

Алінка сказала це тихо, але в кухонній тиші воно прозвучало занадто гучно.

Я відкрила рюкзак і зазирнула всередину.

Від печива лишилися крихти.

— Це все, — сказала я.

Ден перевів погляд на вікно. Світло ще не було вечірнім, але до заходу сонця залишалося лише кілька годин.

— На всіх не вистачить, — тихо додала я.

Кілька секунд стояла тиша.

— Тоді я піду зараз, — сказав Ден. — Не зранку.

Я підняла голову.

— Куди?

— Шукати щось. Крамницю, базар. Ми ж бачили будинки з повітря. Значить, щось тут є. Ми не в пустелі.

— Я з тобою.

— Ні.

Його відповідь була занадто різкою.

— Чому? — голос у мене став твердішим.

— Бо хтось має лишитися тут.

— Я піду з тобою, — раптом сказала Алінка.

Ми з Деном одночасно повернулися до неї.

— Навіщо? — запитала я.

Вона знизала плечима, але в очах з’явився знайомий блиск.

— Бо якщо ти натрапиш не на базар, а на проблеми, тобі знадобиться допомога. І взагалі… — вона злегка всміхнулася, — ти ж не дуже вмієш торгуватися.

Ден ледь скривився.

— Це був удар.

— Це була правда.

Він видихнув.

— Добре.

Ден накинув рюкзак на плече.

— Від мене не відставати, — сказав він Алінці. — І якщо щось не так — одразу назад.

Вона кивнула.

Він зробив крок до дверей.

І в ту ж мить мене наче вдарило струмом.

Не боляче — різко.

— Ден, чекай.

Він обернувся.

— Що?

— Телефон.

Він автоматично торкнувся кишені.

— А що з ним?

— Вимкни. А краще — залиш тут.

— Ніко…

— Я серйозно.

Кілька секунд він дивився на мене, намагаючись зрозуміти, звідки це.

Я говорила швидше, ніж хотіла:

— Тут немає зв’язку. Ні інтернету, ні сигналу. Я перевіряла. Будинок глушить усе. Але ми не знаємо, що буде, коли ти вийдеш за межі.

Алінка нахмурилась.

— Ти думаєш, нас можуть відстежити?

— Я думаю, що ми не маємо права перевіряти.

Ден мовчав.

Я зробила крок ближче.

— Якщо цей дім тримає межу, то за межами ми відкриті. І якщо хтось шукає… — я ковтнула повітря, — телефон — це найпростіший спосіб знайти.

— Будинок може глушити сигнал? — тихо спитала Аня.

Я кивнула.

— Ми ж самі читали. “Зони глушіння”. “Відведення погляду”. Не лише для очей — для наміру. Якщо знак працює, він може перекривати не тільки магію.

Пауза.

— Але щойно ви вийдете — усе це може зникнути.

Ден повільно витяг телефон із кишені.

Подивився на екран.

Сигналу не було. Ні поділки.

Він провів пальцем по дисплею — екран загорівся яскравіше, ніж треба.

На мить здалося, ніби з динаміка пройшов ледь чутний шурхіт. Не звук — радше відлуння.

Я це теж почула.

Ден насупився.

— Ти чула?

— Вимкни, — сказала я тихо.

Він ще секунду дивився на екран.

Потім — на мене.

І затис кнопку живлення.

Екран погас не одразу.

На мить залишився темним відблиском, ніби щось намагалося втриматися.

І тільки тоді зник.

— Гаразд, — сказав він.

Ден і Алінка зникли за деревами. Я ще кілька секунд дивилася в той бік, ніби перевіряла, чи не змінилося повітря.

Нічого.

А потім повільно повернулася до Ані.

— Ну що ж., — сказала спокійніше. — Почнемо з найпростішого.

Вона моргнула.

— Найпростішого?

Я ледь посміхнулася. Не широко. Трохи… змовницьки.

— З того, що тобі точно сподобається.

Очі в неї округлилися.

— Ніко… що ти задумала?

— Якщо колись доведеться тікати, — я нахилилася трохи ближче, — тікати будеш сама.

Вона завмерла.

— Що?

— Розслабся, — я всміхнулася тепліше. — Я не відправляю тебе в ліс. Я просто не хочу, щоб ти залежала від когось.

Слова осіли в повітрі.

— Ми почнемо з мітли.

— З чого?..

Я підійшла до стіни будинку й узяла мітлу — ту саму, якою ми збирали квасолю. Дерев’яна, трохи стерта, зовсім не казкова.

Аня стояла посеред подвір’я, напружена, ніби чекала чогось неминучого.

— Ніко… — тихо сказала вона. — Я боюся.

— Чого саме?

— Що в мене не вийде. Що я впаду. Що буде боляче.

Я знизала плечима.

— Може й упадеш. Але не високо.

Вона кліпнула.

— Ми не починаємо з даху. Тобі потрібно просто навчитися відриватися від підлоги. На кілька сантиметрів. І я не знаю, яка межа будинку по висоті, тож поки тримаємося низько.

Аня обережно взяла мітлу.

— А ти вмієш так літати? — тихо спитала вона.

— Вмію, — відповіла я спокійно. — Бабуся змушувала.

Вона здивовано підняла очі.

— Вона казала: якщо колись втратиш крила, ти все одно маєш залишатися в повітрі.

Аня обережно сіла на мітлу. Стиснула її так, ніби трималася за поручень на краю прірви.

Нічого не сталося.

Вона насупилася. Пересунула руки ближче до кінця держака. Нахилилася вперед.

І різко відштовхнулася ногами від землі.

Мітла навіть не здригнулася.

Аня спробувала ще раз. Сильніше. Ноги ковзнули по траві.

— Ти що робиш? — я ледь стримала усмішку.

— Лечу, — пробурмотіла вона, ще раз відштовхнувшись.

Я не витримала й тихо засміялася.

— Не роби таке обличчя, ніби тягнеш мішок із картоплею.

Вона різко глянула на мене.

— Тобі легко говорити. Ти це вже вмієш.

— Я теж колись не вміла, — спокійно відповіла я. — І виглядала ще гірше.

Вона пирхнула, але напруга трохи спала.

— Ти намагаєшся відштовхнутися від землі, — сказала я, вже серйозніше. — А справа не в ногах.

— А в чому?

— У тому, що ти тримаєшся.

— Я не тримаюсь!

— Тримаєшся. Думками. Ти боїшся відпустити землю, тому намагаєшся її штовхнути.