Розділ 16

Ранок не освіжив.

Світло пролізло в кімнату крізь запилене скло й одразу стало занадто яскравим. Воно не гріло — воно підкреслювало все: тріщини в штукатурці, облуплену фарбу, товстий шар пилу на підвіконні.

Повітря стояло. Уже зранку важке, густе, з присмаком старого дерева й пилюки, яка за ніч осіла в легенях.

Я прокинулася в кріслі й одразу відчула, як липне спина. Шия затекла, голова глухо нила, тіло було важким, ніби я не спала, а просто перестала рухатися на кілька годин.

Ковдра сповзла на підлогу. Від неї тягнуло затхлістю.

Я все ж таки поспала.

Це було більше, ніж нічого.

Я підвелася й підійшла до вікна.

За склом — тільки дерева. Листя вже густе, темно-зелене. Сонце пробивалося між гілками клаптями, але повітря не рухалося. Ні дороги. Ні шуму машин. Ні навіть далекого гавкоту.

Наче світ існує десь окремо від нас.

— Все спокійно, — сказав Ден за моєю спиною.

Я кивнула.

Світло не робило це місце безпечнішим.

— Треба зрозуміти, що це за місце, — сказала я. — І чи довго воно зможе нас ховати.

Ми почали з кухні, але тепер дивилися на неї інакше.

Я відкрила нижні полиці. Старі ганчірки. Дошка для різання з глибокими порізами. Чавунний казан — важкий, але цілий.

— Це вже щось.

Ден перевірив піч. Попіл давно холодний.

— Якщо знайдемо дрова — розпалимо.

Я заглянула під стіл. Порожній ящик з-під картоплі. Лушпайки, що розсипалися від дотику.

На гачку біля дверей висів полотняний мішок. Я зняла його й розв’язала.

Квасоля. Не жменька — більше. Суха, зморщена.

— Ну хоча б це, — видихнула я.

Я підняла мішок — і тканина внизу не витримала. Перші зерна тихо посипалися на підлогу.

— Та ні, — прошепотіла я, перехоплюючи його.

Квасоля розкотилася по дошках, забиваючись у щілини.

У дверях з’явилася Алінка.

— Ви що там вже готуєте? — і замовкла, побачивши підлогу.

— Готуємося, — буркнув Ден.

Я присіла й почала збирати зерна долонею. Пил липнув до пальців.

— Чекай, — сказала Алінка й зникла на секунду.

Вона повернулася з мітлою.

Стара. Дерев’яна ручка гладка від часу.

— Тримай.

Я взяла її. Лягла в руку дивно впевнено.

Провела по підлозі — сухий звук, квасоля зібралася в купку.

— Дякую.

Ден у цей час провернув кран. Той скрипнув, але вода не пішла.

— Порожньо.

Я підняла голову.

— Тоді перевіримо, чи є криниця.

— Я з тобою, — одразу сказав Ден.

— А ми? — спитала Аня тихо.

Я глянула на кухню — пил, розсипана квасоля, темні кути.

— Ви поки огляньте кімнати. Подивіться, що ще можна використати. І… провітріть тут трохи.

Алінка кивнула.

Ми вийшли надвір.

Повітря було щільне, тепле, пахло травою й пилом. Сонце вже пробивалося крізь листя, але вітер не рухався.

За будинком, трохи збоку, стояла криниця. Стара, з похиленим навісом.

Ден опустив відро. Мотузка терлася об край каменю з сухим, неприємним звуком.

Коли відро торкнулося води, я вперше за ранок відчула полегшення.

Жива.

— Пити одразу не будемо, — сказала я. — Спершу прокип’ятимо.

— Якщо розпалимо піч.

Я кивнула, але погляд знову ковзнув на будинок.

Звідси він здавався більшим, ніж зсередини. Двоповерховий, витягнутий, з широким дерев’яним ґанком уздовж фасаду. Перед ґанком — витоптана смуга землі.

Між будинком і деревами лишався відкритий простір — не галявина, але достатньо місця, щоб сонце лягало рівно, без гілля над головою.

Звідси він виглядав тихим.

Наче він слухає.

Я відвернулася першою.

— Пішли.

Двері на кухню вже були відчинені навстіж. Усередині стало світліше — Алінка відсунула фіранку, Аня відкрила друге вікно. Повітря поволі почало рухатися.

На підлозі більше не було розсипаної квасолі. Зерна лежали акуратно в мисці, яку вони знайшли десь у шафі.

— Є вода? — одразу спитала Алінка.

Ден підняв відро трохи вище.

— Є.

На мить усі видихнули.

Аня взяла ганчірку й провела нею по столу. Пил зібрався в темні смуги.

— Тепер хоча б можна протерти все це, — сказала вона тихо.

Я поставила відро біля печі.

— Ви поки тут розберіться. Провітріть усе, подивіться, що ще можна використати. А ми піднімемось нагору — оглянемо ще раз усе, що там є.

Алінка зупинилась.

— А з їжею що? Я, якщо чесно, вже хочу їсти.

Я кивнула.

— У рюкзаку є дві мівіни, печиво й кілька консервів. Я брала про запас. На сьогодні вистачить. Далі розберемось.

Ден глянув на мене й додав спокійно:

— Пізніше я пройдуся. Ми не в глухому лісі. Має бути якась крамниця чи хоча б село неподалік.

Алінка видихнула.

— Добре. Тоді ми тут наведемо порядок.

Я ще раз оглянула кухню — світло, пил, вода біля печі.

— Якщо це місце нас ховає, — тихо сказала я Дену, — воно має правила. І вони десь записані.

Він кивнув.

— Значить, знайдемо.

Ми знову піднялися на другий поверх.

Повітря тут було густіше, тепліше. Під самим дахом воно майже не рухалось. Старе дерево зберігало нічний холод, але сонце вже повільно нагрівало простір.

Я зробила кілька кроків і зупинилася.

— Дене.

Він підняв голову.

— Ти це бачиш?.

Руна над столом виглядала інакше.

Учора вона зливалася з деревом — темна, майже непомітна. Зараз її лінії стали чіткішими. Світлішими. Світло не падало на неї — воно ніби виходило зсередини.

— Вона… — я підійшла ближче.

Ден прищурився.

— Здається, так.

Ми мовчки дивилися на знак.

Наче нічого особливого. Просто різьба в дереві. Але тепер вона не губилася в тіні — вона виділялася.

— Учора вона була темнішою, — сказала я. — Я точно пам’ятаю.

— Може, сонце по-іншому падає? — обережно припустив Ден. — Учора ми світили ліхтариком.