Розділ 15

Двері зачинилися з глухим стуком, і на секунду здалося, що сам звук розчинився в дереві — ніби будинок не хотів шуму. Ми завмерли. Я притиснулася спиною до дверей, відчуваючи холод дошок під долонями; серце билося так гучно, що здавалося — його почують назовні. Ден витяг телефон з кишені й увімкнув ліхтарик, і різкий білий промінь прорізав темряву, вирізавши зі стін старий комод і клуби пилу в повітрі. Я повільно відштовхнулася від дверей. Усередині пахло старим деревом і сухим пилом, повітря було застиглим, ніби тут давно ніхто не дихав.

— Не розходимось, — прошепотів Ден.

Він рушив першим, світячи перед собою. Я пішла одразу за ним, майже впритул; Алінка трималася за мою руку, ховаючись за спиною, а Аня залишалася позаду, прикриваючи нас, просто вдивляючись у темряву за нашими плечима. Світло повільно ковзало по стінах, вихоплюючи кухню, стіл, шафи, перевернуту чашку, вкриту пилом, і дрібні частинки в повітрі, які спалахували в промені ліхтарика й одразу зникали. Підлога тихо скрипнула під кроком Дена, ми одночасно завмерли, прислухаючись, але тиша не порушилась.

— Поки чисто, — прошепотів він, і в його голосі не було спокою, лише зібрана напруга.

Ми поволі протиснулися далі, світячи в кожен кут, у темні отвори дверей і під сходи, ніби очікуючи, що звідти щось вирине. Кухня виявилася невеликою — дерев’яний стіл, дві лави, шафи з потемнілими ручками, старий умивальник у кутку й відро під ним. Я обережно прочинила одну з шаф, і дверцята тихо скрипнули, всередині стояли тарілки й кружки, вкриті рівним шаром пилу.

Ден повільно провів променем ліхтарика по стелі, потім по підлозі, перевірив кут біля печі й тільки тоді кивнув.

— Перший поверх чистий.

Його слова не звучали як полегшення — скоріше як факт..

Я перевела погляд на сходи, що вели нагору. Дерев’яні, вузькі, з потертостями на краях сходинок.

— Тепер туди? — тихо спитала Алінка.

Ден на секунду прислухався, ніби очікував, що темрява відповість.

— Разом, — сказав він. — Повільно.

Я знову машинально торкнулася амулета.

Він був холодний.

Ми вже зробили крок до сходів, коли я ліктем зачепила щось на краю столу. Спершу навіть не зрозуміла, що саме — лише відчула, як предмет хитнувся. Мить — і стара керамічна кружка з гуркотом упала на підлогу.

Звук розлетівся по будинку так різко, що я сама здригнулася.

Алінка приглушено скрикнула, Аня різко обернулася до дверей, Ден миттєво розвернувся з ножем у руці, ліхтарик затремтів у його пальцях, ковзаючи променем по стінах.

Ми зупинились.

Секунда. Друга.

Будинок відповів лише відлунням.

Ніяких кроків. Ніякого гарчання. Ніякого ковзання.

Тільки кружка, що розкололася навпіл і тепер лежала серед пилу.

— Спокійно, — видихнув Ден тихіше, ніж хотів. — Просто… глина.

Я кивнула, але пальці ще тремтіли. Нерви були оголені до краю.

— Вибач, — прошепотіла я.

— Не час вибачатися, — коротко відповів він. — Піднімаємось.

Сходи рипіли під ногами, але вже не так лякали. Ми рухалися повільно, світло ліхтарика повзло вгору, вириваючи з темряви балки й похилу стелю.

Другий поверх виявився напівмансардою — дах сходився під кутом, стеля низька, балки відкриті. Простір був менший, ніж у бабусі, і не такий облаштований. Тут не було затишку. Ні пледів, ні квітів, ні слідів повсякденного життя.

У центрі стояв великий дерев’яний стіл, вкритий товстим шаром пилу. На ньому — розкладені книги, частина складена в рівні стопки, частина розкрита, ніби хтось працював і раптово зупинився. Поруч — старе крісло з потертою спинкою.

Уздовж стіни тягнулися полиці, заставлені книгами й зошитами. Ден повільно провів променем ліхтарика по стіні навпроти — і раптом завмер. Світло зупинилося на одному місці.

Я виглянула з-за його плеча.

Прямо над столом був знак.

Наче вирізьблений у самій стіні. Темний від часу, ніби дерево ввібрало його в себе. Лінії сходилися в центрі й розходилися під кутами, утворюючи форму, схожу на руну.

— Ви це бачите? — тихо сказав Ден.

Світло ковзнуло по глибоких вирізах.

І тільки тоді в пам’яті щось клацнуло.

— Я вже десь це бачила… — прошепотіла я.

— Де? — одразу озвалася Алінка.

Я ще раз придивилася, ніби боялася помилитися.

— У бабусі була книга… стара, з темною шкіряною палітуркою. На обкладинці був такий самий знак. Не намальований — він ніби виступав над поверхнею, як герб або металева накладка, втиснута в шкіру.

Я пам’ятаю, як проводила пальцем по тих лініях ще малою. Вони були шорсткі й холодні.

Алінка обережно підійшла ближче, торкнулася стіни й провела пальцями по вирізаних лініях. Дерево було холодним і сухим, пил осів на її шкірі.

Ден опустив промінь ліхтарика на стіл.

Книги лежали так, як їх залишили. Деякі були розкриті, між сторінками виднілися пожовклі закладки. Поряд стояла чорнильниця, засохла до кам’яного стану, а перо лежало навскіс, ніби його поклали на хвилину.

Пил вкривав усе рівним шаром.

Ніхто з нас не сказав цього вголос, але затримуватися під тим знаком більше не хотілося.

Ми ще раз обвели горище поглядом і спустилися вниз.

Сходи скрипіли під ногами, але вже не так лякали. Просто звук старого дерева.

Я першою зійшла на кухню.

— Схоже, тут нікого немає, — сказала я тихо, але вже рівніше. — І давно не було.

По дорозі рука кілька разів автоматично тягнулася до стіни. Я клацнула вимикач біля сходів.

Тиша.

Ще один — біля дверей у коридор.

Нічого.

Ден теж спробував на кухні. Алінка — в кімнаті поруч.

Жодного світла.

— Електрики нема, — констатував Ден.

— Або її давно відключили, — додала Алінка.

Я видихнула.

— Тоді шукаємо свічки. Ліхтарик не вічний.

Ден кивнув і опустив промінь нижче, відкриваючи шухляди комода одну за одною.