Розділ 14

Свічка тріщала, ніби намагалася щось попередити.

Я провела пальцем по поверхні дзеркала. Холод скла відгукнувся знайомим поколюванням. Воно пам’ятає. Вони лишили слід.

Нащадки, іскри, що думають, ніби можуть сховатися.

Тіні не потребують імен. Вони потребують напрямку.

— Відчуйте їх.

Повітря в кімнаті стало щільним. Не темним — глибоким. Наче ніч згущувалась під моєю волею.

Їхня магія свіжа. Невпевнена, яскрава. Ще не навчена ховатися.

Дзеркало здригнулося. Поверхня попливла, мов вода, яку торкнулися зсередини.

Мені не потрібні обличчя. Я бачу імпульс, різні відтінки сили, що пульсують у небі.

— Знайдіть їх.

Тіні відокремилися від стін.

Спочатку — рух.

Потім — обриси.

Потім — голод.

Вони не видають звуків. Вони слухають магію.

Коли дзеркало знову стало гладким, я вже знала:

ніч більше їх не приховає.

******

Ми летіли вже досить довго. Крила важчали, руки німіли від холоду. Внизу тягнулися темні поля, рідкісні вогники сіл миготіли далеко під нами.

Ден стискав Аню міцніше, і я бачила, як напружуються його плечі.

— Ми не можемо просто летіти в нікуди, — сказав він тихо, але твердо. — Нам потрібен план. У нас банально не вистачить сил. Я не можу тягнути одразу двох, якщо щось піде не так.

— У тата є знайомі в Чернігові, — швидко сказала Аня. — Можемо дістатись туди. Там точно не шукатимуть.

Я глянула на неї.

— Чернігів… — коротко видихнула я. — Це пів країни. Ми не дотягнемо за одну ніч. Це нереально.

Алінка нервово поправила рюкзак.

— Можемо зняти номер у готелі, — сказала вона. — У нас є гроші. Ніхто не перевірятиме підлітків посеред ночі.

— І світитися камерами? — я похитала головою. — Якщо вона відстежує магію, готель — перше місце, де нас шукатимуть.

Ден тихо вилаявся.

— То що? Ліс? Поле? Ми не в грі. Нам потрібно місце. Конкретне.

Я вже набрала повітря, щоб відповісти, коли Ден раптом трохи змінив траєкторію польоту. Його руки стиснули Аню сильніше, і я побачила, як напружилися його плечі.

— Ти теж це…? — тихо запитав він, не договоривши.

Я спершу не зрозуміла.

А потім помітила.

Вітер більше не свистів у вухах так, як кілька секунд тому. Повітря ніби стало густішим, важчим. Поля внизу залишалися такими ж темними, але в цій темряві з’явилось щось зайве.

Відчуття, ніби за нами хтось тримає дистанцію.

Мурашки пробігли по спині.

— Ви це відчуваєте? — прошепотіла я.

Алінка різко озирнулась.

І в ту ж мить хмара позаду нас зрушилась — не від вітру. Вона ніби розтягнулася, викривилась, і на секунду я побачила в ній темніший силует.

А потім він зник.

Ми зависли в повітрі, лише крила ритмічно розрізали холод.

— Ти це бачила? — тихо спитала Алінка.

Я ще раз придивилась у темряву. Ніч була спокійна, рівна, без жодного зайвого руху.

— Мабуть, здалося, — сказала я після паузи. — Ми всі на межі. Недоспані, виснажені. Нам може примаритися що завгодно. Просто не засинаємо по дорозі.

Ми знову взяли курс уперед.

Кілька секунд ніч залишалася звичайною.

А потім я почула це.

Дуже тихо. Майже на межі слуху.

Ледь помітне гарчання.

Я завмерла в польоті.

— Ви… — я прислухалася. — Ви це чуєте?

— Що саме? — озвався Ден.

Гарчання повторилося. Низьке. Глухе. Наче десь далеко внизу.

— Це… собаки? — невпевнено перепитала Алінка.

Ми були надто високо, щоб чути собак так чітко.

Гарчання пролунало знову.

І цього разу — не знизу.

Я обернулася.

Темрява позаду нас ніби рухалася швидше за вітер. Вона не бігла і не летіла — вона зникала в одному місці й виникала в іншому, скорочуючи відстань без жодного розгону.

І тоді я побачила спалах.

Червоний.

Не яскравий, а глухий, мов жар під попелом.

І поруч із ним — другий.

Дві точки. Два ока.

І раптом червоних точок стало більше.

— Це не собаки, — прошепотів Ден.

Тепер гарчання було чітким.

Їх було троє.

Тепер я бачила їх чітко.

Три темні тіла, витягнуті, неприродно худі, з виступаючими ребрами, що проглядали під тонкою, ніби натягнутою шкірою. Лапи — надто довгі, ламкі, з гострими суглобами, які згиналися під дивним кутом. Вони нагадували хортів, але в них було щось спотворене, неначе хтось витягнув їхні тіла з тіні й забув надати їм ваги.

Їхні пащі були розкриті занадто широко. Зуби — довгі, вологі, неприродно гострі. З них тягнулися тонкі нитки слини, що не падали вниз, а зависали в повітрі разом із ними.

І очі. Червоні, зіниці вузькі, вертикальні, як у хижака, що вже обрав жертву.

Вони не бігли і не летіли.

Вони ковзали.

Зникали в одному місці й виникали ближче. Ніби ніч розсовувалася, пропускаючи їх крізь себе.

Одна зависла трохи нижче. Друга — правіше. Третя — просто позаду.

І тоді перша з них втягнула повітря.

Я відчула це фізично.

Наче щось невидиме торкнулося обличчя. Наче мене накрили тонкою вологою плівкою. Повітря стало густим, чужим.

У голові стало глухо. Думки повільні. Тіло важчало.

— Мені… — Алінка хитнулася в повітрі.

— Не зупиняйтесь! — Ден стиснув Аню ще міцніше.

Друга гончa теж вдихнула.

Тепер повітря стало липким. Крила слухалися гірше, ніби я летіла крізь густу воду. Мені захотілося заплющити очі. Лише на секунду. Просто відпочити.