Розділ 13

Удар по воротах був сильним. Метал глухо відгукнувся й стих.

За огорожею хтось вилаявся, пролунала коротка команда — і за мить ворота знову прийняли на себе поштовх.

Я стояла біля вікна спокійно.

— Вони довго не відступатимуть, — сказала я.

— Не мають чим, — коротко відповів Ден.

Третій удар був гучнішим, але ворота витримали.

Один із найманців відійшов убік і дістав телефон.

— Не йде. Тут щось інше… Ні, замок не звичайний.

Я ледь усміхнулася. Вони все ще шукали проблему в залізі.

Минуло кілька секунд.

І тоді по металу ковзнула тонка зелена іскра.

Я не одразу повірила, що це не відблиск.

Ден видихнув повільно, майже непомітно.

— Вона втручається.

Наступний удар був таким самим.

Але тепер я дивилася уважніше.

По невидимому контуру калітки пройшло легке тремтіння. Воно було майже невидимим — як спотворення повітря в спеку. З’явилося й зникло.

Ден трохи нахилив голову.

— Вона працює по межі.

За воротами щось сухо клацнуло.

Я почула це чіткіше, ніж сам удар.

Замок калітки впав.

Не вирваний. Не розбитий.

Просто відпустив.

Калітка повільно прочинилася.

І всередині мене вперше щось здригнулося.

Перший із найманців підійшов ближче, провів рукою по металу й, не вагаючись, штовхнув плечем. Калітка піддалася — важко, ніби ще на мить вагалася.

— Давай разом, — кинув він через плече.

Другий став поруч, і вони натиснули одночасно. Калітка піддалася, і прохід відкрився достатньо, щоб пройти.

Перший ступив усередину впевнено. Другий — слідом. Третій затримався на порозі, глянув у двір і пирхнув.

— І це вся їхня оборона?

Нічого не сталося.

Перші кілька кроків вони зробили спокійно. Дійшли майже до середини подвір’я.

І саме там спрацював внутрішній захист — той, що реагував не на тіло, а на намір.

Перший раптом сповільнився. Моргнув. Торкнувся скроні.

— Чорт… що за фігня?..

Другий зробив ще крок — і зупинився. Його плечі напружилися, ніби повітря раптом стало густішим.

Біль ударив одразу всіх трьох.

Пульсуючий, глухий, як після вибуху поруч. У скронях запульсувало, у вухах задзвеніло так, ніби світ провалився під воду. Простір навколо став глухим і ватним.

Другий різко впав на коліно. Автомат глухо вдарився об плитку. Він спробував підвестися — і не зміг.

Третій, що стояв ближче до входу, зробив крок уперед — і його теж накрило. Він схопився за ворота, але ступити далі не зміг.

— Що… діється?.. — слова ламалися, ковзали, наче язик більше не слухався.

Перший похитнувся, сплюнув. Темна крапля впала на плитку.

Другий різко вдихнув, і з його носа тонкою цівкою потекла кров. Він витер її рукавом і на мить завмер, дивлячись на червону пляму.

Удар у скронях не слабшав.

І лише тепер у їхніх очах з’явився справжній страх.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Ден…

Але він уже рухався.

Ми вибігли на ґанок.

Троє озброєних чоловіків посеред подвір’я більше не виглядали небезпечними. Їх перекошувало від болю. І раптом це були не “найманці”. Це були люди.

І від цього стало страшніше.

Той, що тримався за ворота, першим побачив нас.

— Припиніть це! — він майже рикнув, але голос зламався. — Чуєте?!

Другий підняв голову. Кров стікала по підборіддю. Він витер її рукавом, ніби це дрібниця, але руки тремтіли.

— Що це за трюк?.. — прохрипів він. — Ви не розумієте, з ким…

Слова розсипалися.

Я відчула, як щось холодне піднімається вздовж спини. Вони ж не знали, на що йдуть. Вони думали — це просто робота.

Третій вилаявся, притискаючи долоню до голови.

— Ви ще за це відповісте…

Перший сплюнув кров.

— Заберіть це! Ми візьмемо своє й підемо!

У мене пересохло в роті.

— Ден… — тихіше, ніж хотіла.

Він стояв рівно. Занадто рівно. Плечі напружені, пальці ледь помітно стиснуті. Я бачила, як у нього на шиї напружилася жилка.

Йому теж це не подобалося.

— Це межа, — сказав він спокійно.

— Та мені байдуже! — гаркнув другий, але одразу здригнувся від нової хвилі болю. — Зніми її!

— Скажіть правду.

Я перевела погляд на Дена. Він не дивився на них із жорстокістю. Він дивився, ніби давав шанс.

Той, що стояв ближче до воріт, задихнувся.

— Нам заплатили… — слова ламалися. — Забрати дівчину… амулети…

І в ту ж секунду навколо нього щось ослабло.

Він відступив, перечепився через поріг і буквально вирвався за межу. Біль відпустив його миттєво.

Він зігнувся по той бік, кашляючи, але навіть тоді зло прошипів:

— Ви за це поплатитесь…

У дворі залишилися двоє.

І тепер їх ламало сильніше.

Один упав на коліно, стискаючи голову так, ніби намагався втримати її руками. Інший намагався стояти — вперто, до кінця — але ноги тремтіли.

— Вона… — один задихнувся, стискаючи голову. — Вона нас живцем…

Слова зламалися. На губах виступила кров.

Другий різко вдихнув і зло засміявся крізь біль.

— Думаєш… вона вам це залишить?..

Його перекосило, пальці судомно вчепилися в автомат.

— Від неї не сховаєшся… ні вам… ні вашим…

Пульс ударив знову — і він замовк.

Перший спробував підвестися, але його потягнуло вниз. Долоня ковзнула по плитці, залишивши темний слід.

— Вона доведе… до кінця…

У грудях стало холодно.

Вони не погрожували.

Вони знали.

Ден зробив крок ближче, на мить заплющив очі.

— Тут вона вам не допоможе, — сказав він тихо. — Тут ви самі.

Повітря ще тремтіло, але більше не стискалося. Найманці стояли, важко дихаючи, ніби чекали нового удару, проте нічого не відбувалося. Тиск не посилювався й не зникав — він просто висів між нами, густий і нерухомий.