Розділ 12

Свічка знову горіла рівно, ніби тієї іскри й не було.

Ден мовчки підвівся. Повільно пройшовся вздовж стіни, торкнувся рами вікна, провів пальцями по підвіконню. На мить у повітрі щось ледь помітно здригнулося — тонка срібляста лінія ковзнула вздовж дерева й зникла, наче подих.

— Що це було? — тихо спитала Аня.

— Схоже Тетяна перевіряє межу, — відповів він. — Дивиться, чи легко її зрушити.

Аня сіла рівніше.

— Якщо вона перевіряє… чому ми не тікаємо?

Ден повернувся до неї.

— Бо цей дім не просто стіни. Захист тут — не мур. Це радше умова входу. Він не дає просто так переступити поріг.

Він на мить замовк, ніби підбирав слова.

— І він міцнішає з поколіннями. Чим довше родина живе в будинку, тим глибше він вкорінюється. Бабуся, її батьки, наші, а тепер ми. Це не поставлений бар’єр — це щось вирощене.

Аня повільно перевела погляд на стіни.

— Але я теж жила в своєму домі, — тихо сказала вона. — Змалечку. Тоді чому ви змогли туди зайти? Якщо захист тримається на родині… адже Тетяна — моя родина.

Ден подивився на неї уважно. Не поспіхом.

— Бо це твій дім, — відповів він спокійно. — Ти там народилася. Він приймав тебе від самого початку.

Він зробив коротку паузу.

— А вона туди переїхала. І жила там, як гість. Довго. Але гість.

Аня не кліпала.

— Захист не ріс від неї, — продовжив він тихіше. — Він тримався на тобі. Тому вона ставила власний бар’єр. Не родовий. Силовий.

Аня застигла.

— Тобто коли ви прийшли…

— Ми не ламали те, що належало тобі, — перебив він м’яко. — Ти була всередині. Дім впустив тих, хто прийшов за тобою.

Тиша знову стала густішою.

Аня перевела погляд на стіни.

— А тут?..

Ден глянув довкола, ніби прислухаючись не до нас, а до самого дому.

— Тут вона чужа від самого початку, — сказав він. — І цей дім пам’ятає більше, ніж вона думає.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Вона ніколи не переступала його порогу.

І раптом полум’я різко блимнуло — свічка почала потріскувати, сухий спалах, ніби хтось торкнувся гноту невидимими пальцями. У ту ж мить за вікном зірвався різкий карк — один, другий, а потім одразу кілька.

Алінка здригнулася і різко повернулася до вікна.

— Чуєте?

Крики ставали гучнішими, ніби щось підняло птахів одночасно. Я підійшла ближче. Небо вже темнішало — той літній вечір, коли світло ще є, але воно поволі втрачає силу, сонце сповзає до горизонту, а тіні стають довшими, ніж повинні бути. Ворони кружляли над подвір’ям низько.

Ден став поруч зі мною біля вікна.

— Це вона, — тихо сказав він.

Свічка за нашими спинами знову коротко здригнулася, і цього разу потріскування було гучнішим.

Свічка знову коротко здригнулася, і Ден різко розвернувся, ніби рішення вже визріло, взяв зі столу склянку, налив у неї води майже до краю й обережно поставив свічку всередину так, щоб віск торкався холодної поверхні, а полум’я лишалося над нею.

Аня глянула на нього нерозуміюче.

— Що ти робиш?

— Відкриваю межу. Тільки для слова, — спокійно відповів він. — Не більше.

Він на мить завмер, ніби прислухаючись до чогось невидимого.

— Зараз зрозумієш.

Полум’я витягнулося вгору вузькою світлою ниткою, стало нижчим, тоншим, і вода в склянці раптом заворушилася — спочатку ледь помітно, а потім виразніше, ніби під нею розпалили вогонь. На поверхні з’явилися дрібні бульбашки, і на мить промайнула дурна думка, що свічка зараз захлинеться й згасне, але я знала — цього не станеться.

Я зробила крок ближче.

— Тетяно, — сказала рівно, хоча всередині все напружилося. — Ти хотіла, щоб ми почули. Ми слухаємо.

Вода в склянці забурлила сильніше.

Полум’я не гасло.

І тоді голос прозвучав.

— Уже оговталися? — тихо, майже м’яко. — Я боялася, що ніч видалася для вас надто виснажливою. Ви були… не надто обережні.

Вода здригнулася сильніше, по склу пробігла тонка тріщина світла, ніби відбиток її усмішки.

Ден навіть не перевів погляду на мене. Він дивився прямо в полум’я, ніби розмовляв не з водою, а з тим, хто стоїть по той бік.

— Ти прийшла поговорити чи залякати? — спитав він спокійно.

Легкий рух у воді, наче від подиху.

— А хіба це різні речі?

Я відчула, як Аня стисла мої пальці. Її рука була холодною. Алінка тихо притиснулася до мене плечем, ніби намагаючись стати менше, непомітніше.

У воді знову пройшла хвиля.

— Особливо коли хтось забирає те, що належить мені, — додала вона майже м’яко.

Полум’я на мить стало ще тоншим.

Ден ледь помітно нахилив голову.

— Тобі ніхто нічого не винен, — сказав він рівно. — І ти це знаєш.

Коротка пауза. Тиша не була порожньою — вона тиснула.

— Ви справді думаєте, що розумієте, у що втрутилися? — її голос не підвищився, навпаки, став м’якшим, майже терплячим. — Ви дивитесь на це як на особисту образу. Як на сварку. Але світ трохи ширший за ваші уявлення.

Вода ледь колихнулася, і в глибині на мить щось потемніло.

— Ви ж відчули це, правда? — її голос став тихішим, майже зацікавленим. — Коли амулети прокинулися.

Слово вдарило не в голову, а просто в груди, і я раптом зрозуміла, що задихаюся не від страху й не від її голосу, а від різкого живого тепла, яке розгорялося просто під ключицею.

Я машинально стиснула амулет у руці, і тільки тоді усвідомила, що пече саме він — не шнурок, не ланцюжок, а камінь, який наче ожив і пульсував у долоні теплом, що відгукувалося в серці.

Подих став коротшим.

Алінка поруч різко втягнула повітря, і я перевела на неї погляд — вона вже тримала свій амулет у кулаці, а між її пальцями ковзнув тонкий, майже непомітний відблиск світла, який швидко згас, ніби хтось накрив його рукою.

Ден не поворухнувся.

Лише на мить напружилася лінія його щелепи, але він залишався спокійним і стриманим, ніби нічого не відбувається, ніби вода в склянці не здригається, а полум’я не витягується в тонку світлу нитку.