Розділ 11

Алінку довелося буквально відправляти спати. Вона ще пробувала заперечувати, казала, що їй не важко, що вона побуде з нами, але Ден був наполегливий. Він повів її до кімнати, вкрив, щось тихо сказав — і вона нарешті залишилася.

Я пішла перевірити Аню. Вона спала. Дихала рівно. Обличчя вже не було таким блідим. Це трохи заспокоювало.

Коли Ден повернувся, я вже стояла на кухні. Кава майже закипіла. Я налила дві чашки, одну простягнула йому.

— Не накручуй себе, — сказав він, узявши чашку. — Будинок під захистом. Ти ж знаєш.

— За бабусі я не сумнівалася в захисті, — тихо сказала я. — А тепер сумніваюся.

Ден не відвів погляду.

— Ми не залишили дім голим. Відвід працює. Обереги на місці. Захист міцний. Час у нас буде.

— Вона знає, де ми, — тихо заперечила я. — Вона не шукатиме навмання. Вона прийде сюди.

Він підійшов ближче й обережно стиснув мої плечі.

— Якщо наблизиться — дім подасть знак. Ми встигнемо.

Його голос був рівний, спокійний.

Але спокою всередині не додалося.

Я ще раз заглянула до кімнати Ані. Вона спала глибше, ніж уночі, і це було добре. Хоч щось у цьому домі зараз було правильним.

У своїй кімнаті сон навіть не намагався повернутися. Замість нього з шафи з’явився невеликий рюкзак — легкий, зручний для польоту, без зайвого. Руки рухалися самі.

Найнеобхідніше: кілька зіль, мішечки з травами, світанкова трава окремо, фляшка для замків, свічки, маленьке люстерко, бабусин зошит із заговорами, трохи їжі.

Я не пакувала все підряд, лише те, без чого не можна було обійтися.

Другий рюкзак став поруч майже одразу — для Алінки, трохи легший.

Я поставила рюкзаки біля дверей і ще довго стояла, дивлячись на них, ніби вони могли дати відповідь, куди ми побіжимо, якщо доведеться.

Сон не приходив. Думки крутилися, як заїжджена пластинка.

Я лягла лише для того, щоб на хвилину заплющити очі.

Я й сама не зрозуміла, як заснула.

Думки тягнулися одна за одною, поки всередині не стало темно й тихо. Я ніби просто провалилася в них — і зникла.

Прокинулася від запаху їжі.

У будинкуі було світло.  Я повільно сіла. Голова гуділа, спина нила, обдерті долоні пекли. Лише тепер тіло дозволило мені відчути, що ми пережили вночі.

Я вийшла на кухню.

На кухні Ден стояв біля плити. Щось тихо кипіло, пара піднімалася вгору, заповнюючи повітря теплом.

— Котра година? — спитала я, ще не до кінця прокинувшись.

Він кинув короткий погляд на годинник.

— Четверта. Ти проспала майже весь день.

Я мовчки підійшла до вікна. Сонце стояло високо, але світло вже було важким, ніби день поволі схилявся до вечора.

— Аня? — тільки й запитала я.

— Прокинулася, — відповів він спокійно. — Слабка, але при тямі. Я варю їй бульйон.

У його голосі не було тривоги. Лише зосередженість.

— А ти? — тихо спитала я. — Ти взагалі спав?

Він ледь усміхнувся.

— Трохи. Хтось мав лишатися притомним.

Я кивнула. Між нами повисла тиша, але вона не була порожньою — у ній було розуміння.

— Я піду до неї, — сказала я.

— Іди, — він зняв каструлю з вогню. — Зараз принесу їй поїсти. 

Ще раз поглянувши у вікно, вийшла.

Я прочинила двері обережно, так, щоб вони навіть не рипнули.

— Аню… — тихо покликала я з порога.

Вона не відповіла. Лежала на боці, обличчям до стіни. Дихання рівне.

Я зайшла й прикрила за собою двері.

Сіла на край ліжка і легенько торкнулася її плеча.

— Аню. Ти спиш?

Повіки здригнулися.

Вона повільно розплющила очі.

Спочатку — порожній погляд. Без фокусу. Ніби вона дивиться крізь мене.

Кілька секунд вона просто дивилася в стіну, потім повільно перевела очі на мене.

В її погляді не було страху, в ньому було нерозуміння.

Наче вона не впевнена, що це справжнє.

— Ніка?.. — голос ледь чутний, хрипкий. — Це ти?

Вона кліпнула, ніби перевіряючи, чи я не зникну.

— Це справді ти?..

Її рука повільно вислизнула з-під ковдри і зависла в повітрі, ніби вона боялася торкнутися, боялася, що я розчинюся, але коли її пальці нарешті обережно лягли на мою руку, я відчула тепло.

— Це була Тетяна… — голос її затремтів, — Чула, як вона ходила по кімнаті, як говорила з Кірою. Я лежала на своєму ліжку і не могла поворухнутися.

Вона ковтнула, вдих урвався посередині.

— Я намагалася підняти руку. Просто пальцями ворухнути. Але тіло не слухалося. Наче воно більше не моє.

Я повільно провела долонею по її волоссю, по плечу — спокійно, без поспіху.

— Я знаю, — сказала тихо.

Вона різко глянула на мене.

— Ти… знаєш?

— Ми були там, — відповіла я. — Ми забрали тебе.

І ось тоді щось у її погляді змінилось. Вона швидко обернулась, стіни, вікно, шафа не її.

І тоді пальці, які досі стискали мою руку, трохи розслабилися.

— Тобто… Я не там?

— Ні. Ти у нас. І тут вона не має над тобою влади.

Дихання повільно вирівнювалося. Паніка не зникла повністю, але перестала рвати її зсередини.

— Вона говорила… — вже тихіше сказала Аня. — Говорила, ніби я просто частина чогось. Наче я не людина.

Вона на мить заплющила очі, ніби збиралася з думками, а коли відкрила їх знову — в них уже було щось болісніше.

— Вона говорила так спокійно… — прошепотіла Аня. — Наче все вже вирішено. Сказала, що часу майже не лишилось. Що друга спроба буде чистішою.

Її пальці знову напружилися, але тепер це була не паніка — це була образа.

— І що мене треба тримати… поки інші не дозріють.

Я відчула, як у грудях щось повільно стискається.

— Інші? — тихо перепитала я.

Аня кивнула.

— Вона сказала, що я зручна. Що з мене легко почати. — голос став нижчим, злішим. — І що без мене схема не зійдеться.