Розділ 10

РОЗДІЛ 10

— Нехай трохи відпочине, — сказав Ден.

Він обережно поклав Аню на ліжко і поправив ковдру. Вона не прокинулась. Лежала нерухомо, ніби сон тримав її міцніше, ніж мав би.

Я поставила на тумбочку склянку з водою і лише тоді зрозуміла, як у мене тремтять руки.

Алінка зупинилася біля дверей і мовчала.

— Вона спить? — спитала вона.

— Мабуть, — відповів Ден. — Їй потрібен час.

Я сіла поруч і подивилась на Аню уважніше. Обличчя бліде, губи сухі, дихання рівне. На зап’ясті тьмяно мерехтів браслет.

Алінка нахилилася ближче, взяла Аню за руку і легенько провела пальцями, так, ніби боялася її розбудити.

— Це не просто браслет, — сказала вона. — Від нього тягне темною магією.

Ми всі подивилися на її руку, і в ту мить стало ясно те, що раніше лише відчувалося, але не називалося вголос.

Алінка торкнулася знову — цього разу ближче до намистин.

— Ай…

Вона різко відсмикнула руку і стиснула свій кулон на грудях. Очі широко розплющилися.

— Мій медальйон зреагував, — сказала вона. — Наче опік.

— Він попереджає, — сказала я. — У мене теж так було. Коли мій медальйон реагує на небезпеку.

Я знову подивилась на Аніну руку.

— Раніше такого не було.

— Добре, — сказав Ден. — Спробуємо зняти.

Я нахилилася і спробувала розстібнути застібку — обережно, без різких рухів. Нічого.

Спробувала ще раз — марно.

— Дай спробувати — сказав Ден. — У тебе руки тремтять.

Він забрав у мене Аніну руку і спробував сам. Результат не змінився.

Тоді Ден дістав ніж. Підвів лезо до застібки, не торкаючись шкіри, ніби давав собі мить на відчуття. Потім спробував.

Нічого.

Він змінив кут, діяв повільніше, обережніше, але лезо не брало ні застібку, ні самі намистини.

— Так просто ми від нього не позбавимось, — сказав він.

Я подивилася на нього і відчула, як усередині стискається щось холодне й важке. Не тому, що браслет не піддавався, а через відчуття, що він тримається за Аню.

За її життя.

— Це незвичайна річ, — сказала Алінка. — Незвичайний артефакт.

— Можливо, прокляття, — додав Ден. — Але не з тих, що ми знаємо.

Я видихнула.

— Або прив’язка… — сказала я. — На смерть.

Слова зависли в повітрі.

Ми замовкли.

Було над чим подумати.

Ми не лягали спати.

Після того, що сталося з Анею, сон був би просто втечею.

Ми вирішили шукати відповідь одразу. Книги з’являлися всюди — на столі, на підлозі, на сходах. Ми тягнули все, що могло мати стосунок до темних артефактів, прив’язок і накладів. Час ішов, але ніхто не звертав на нього уваги. Години зливалися в одну.

Читали по черзі й мовчки. Хтось переглядав знайоме, хтось гортав сторінки, які раніше здавалися непотрібними. Очі починали пекти, думки плуталися, але ніхто не зупинявся. Ми не шукали ідеальне рішення — лише розуміння, з чим маємо справу.

Минуло кілька годин, перш ніж я натрапила на запис.

Я не одразу зрозуміла, що саме змусило мене зупинитися. Просто відчула.

— Зачекайте, — сказала я і сіла рівніше. — Тут є… про артефакти.

Ден і Алінка одразу підсунулися ближче. Я прочистила горло й почала читати вголос, щоб чули всі.

— «Є артефакти, що носяться на тілі й не завдають шкоди одразу», — читала я. — «Їх дія не різка і не показна. Вони не лишають ран і не кличуть смерті прямо. Їхня робота — тривала. Вони виснажують носія поступово, відбираючи життєву силу рівними частками, так що згасання виглядає природним. Для одних це роки. Для інших — місяці. Завершення в усіх однакове».

Я перегорнула сторінку.

— «До цього ж типу належать і прив’язки на смерть, накладені без поспіху й з точним наміром. Такі зв’язки не рвуть життя. Вони його утримують. Вони чіпляються до носія й тримаються доти, доки той має силу чинити опір. Коли ж опір слабшає — вузол лише міцнішає».

Я зробила паузу.

— «Існують також артефакти іншої природи», — продовжила я. — «Заговорені, освячені темними складами й прив’язані до чіткої цілі. Вони не забирають життя напряму, але висмоктують магічну силу носія — повільно, крапля за краплею, доки та не зникає повністю».

Мій голос стих.

— «Відібрана сила не зникає. Вона може бути накопичена, передана або спрямована іншому. Її можна забрати примусом, виманити обманом або довести носія до такого стану, в якому він сам віддасть її, вважаючи це єдиним способом вижити».

Я опустила книгу.

— Але ж у Ані немає магії, — нарешті сказав Ден. — Якби в неї було хоч щось… вона б сказала. Ми ж знаємо її все життя.

Я підняла на нього погляд, не заперечуючи одразу.

— Ми й справді дружимо з нею багато років, — сказала я рівно. — Але я ж теж не розповідала їй, ким ми є.

Ден насупився, та промовчав.

— Не тому, що не довіряла, — додала я. — А тому, що так було безпечніше. Поки вона нічого не знала, вона була поза всім цим.

Він кілька секунд дивився в книгу, не перегортаючи сторінок, ніби зважував щось у собі.

— Добре, — сказав він нарешті. — Тоді маємо два варіанти.

Він постукав пальцем по рядках.

— Або це прив’язка на смерть. Або артефакт, який тягне силу, навіть якщо ми про неї нічого не знаємо.

— Або і те, й інше, — тихо сказала Алінка.

Ден кивнув.

— Значить, перевіряємо обидва. Подивись, тут має бути про зняття прив’язок. І окремо — як позбавляються таких артефактів.

Я перегортала книгу далі.

Сторінки шелестіли одна за одною, слова зливалися, повторювалися, наче навмисне водили колами. Деякі розділи я пропускала повністю, в інших затримувалася на кількох рядках, повертаючись назад, перечитуючи.

Минуло кілька хвилин. Потім ще. Свічка тихо тріщала, віск стікав по краю.

— Не те… — пробурмотіла я, знову перегортаючи сторінку.