Розділ 9

— Ти впевнена? — спитав Ден тихо.

Ми стояли ще в підвалі. Свічки вже були погашені, книги складені неохайно — не так, як зазвичай, а так, як складають, коли знають, що скоро підуть і можуть не повернутися одразу. Повітря все ще тримало на собі запах трав і м’яти.

Я не відповіла одразу.

Перевірила мішечки ще раз. Зілля — на місці. Кульки — загорнуті окремо, щоб не переплутати. Трава світанку — в тканині, щоб світло не просочувалося назовні.

— Я не знаю, як ще, — сказала я нарешті. — Якщо чекати довше, ми втратимо час. А часу в нас і так обмаль.

Алінка сиділа на сходинці й мовчки дивилася, як я зав’язую шнурок на рюкзаку. Вона не ставила запитань. Уже давно.

— Захист там не простий, — сказав Ден. — Якщо ми його зачепимо…

— Вона це відчує, — перебила я. — Я знаю.

Ми переглянулися. Це не було питанням — лише підтвердженням того, що ми всі розуміємо одне й те саме.

— Тоді швидко, — сказав він. — Без зайвого.

Алінка підвелася.

— Я піду першою, — сказала Алінка. — Подивлюся.

Я одразу похитала головою.

— Ні. Ти ще маленька. Ми не можемо так ризикувати тобою.

Вона не образилась. Навіть не здивувалась.

— Саме тому, — сказала вона спокійно. — Мене не так легко помітити. Не так, як тебе. І не так, як Дена.

Я перевела погляд на нього.

Ми не говорили. Просто перезирнулися — і цього було достатньо, щоб зрозуміти: вона має рацію.

— Добре, — сказав Ден після паузи. — Але тільки подивитися.

Алінка кивнула.

— Без дій, — додала я. — Ти просто облітаєш, дивишся і повертаєшся.

— Я знаю, — сказала вона.

І в цьому «я знаю» не було ні зухвалості, ні страху. Лише впевненість, яку не вчать — з нею народжуються.

Ми більше нічого не обговорювали.

Ніч прийшла непомітно.

Спершу просто згасли далекі вікна, потім стихли звуки, і в якийсь момент світ навколо став тихішим, ніж мав би бути. Ми чекали ще трохи — не тому, що треба, а тому, що так роблять, коли знають: поспіх тут зайвий.

Алінка пішла першою.

Я бачила, як вона торкнулася кулона, і на спині розгорнулися крила — яскраво-білі, швидкі, майже беззвучні. Вона злетіла легко, ніби ніч сама підхопила її.

Ми з Дeном залишилися внизу.

Чекати було важче, ніж діяти.

Алінка повернулася за кілька хвилин і одразу заговорила тихо, не підвищуючи голосу.

— Штори в кімнаті Ані зачинені.

— А ще? — спитав Ден.

— Світло є тільки в кімнаті Кіри. Весь будинок тихий. Ні кроків, ні голосів. Більше нікого немає.

Я кивнула.

Це означало тільки одне: Тетяна справді пішла.

Я торкнулася кулона.

Крила розгорнулися за спиною важче, ніж зазвичай — яскраво-руді, з темним, майже чорним відблиском. Я піднялася в повітря й підлетіла до вікна.

Я простягнула руку до рами повільно, обережно, знаючи, що щось може статися.

Кулон ледь помітно завібрував.

Це мене не зупинило.

У наступну мить щось різко вдарило.

Не просто відштовхнуло — наче струм пройшов крізь повітря. Різко, жорстко. Мене відкинуло назад. Повітря рвонулося, крила збилися з ритму, і я полетіла вниз.

Приземлення було жорстким. Коліна обпекло, долоні ковзнули по землі й обдерлися.

Я не кричала. Лише різко вдихнула.

Я зрозуміла: це не просто бар’єр. Це багатошаровий захист — той, що спершу відштовхує, а потім карає.

Кілька секунд я просто лежала, дивлячись у темряву.

Ден був поруч майже одразу.

— Жива? — спитав він.

Я кивнула й підвелася, відчуваючи, як серце б’ється занадто голосно.

— Там не просте силове поле, — сказала я. — Воно дуже сильне.

Я знову глянула на вікно.

— Просто так воно нас не пустить.

Я видихнула.

— Якщо не вдасться обійти — доведеться ламати.

І тоді Тетяна про це дізнається.

Я ще раз глянула на вікно.

— Якщо це темна магія, трава світанку має її розсіяти. Хоч на мить.

Ден не відповів одразу. Він дивився туди ж, куди й я, ніби намагався відчути те, що не видно.

— На мить — так, — сказав він нарешті. — Але якщо захист прив’язаний до дому… або до неї…

Він не договорив.

— Я знаю, — сказала я. — Але якщо не спробуємо — іншого варіанту в нас не буде.

Алінка мовчала. Стояла трохи осторонь, стиснувши кулон, і не втручалась.

Я дістала траву світанку.

Вона світилася м’яко, теплим світлом — зовсім не агресивно. Так світиться щось, що не створене для бою.

— Разом, — сказав Ден.

Я кивнула.

Ми піднялися одночасно. Повітря одразу стало важчим, ніби дім відчув нас ще до того, як ми наблизилися. Я стиснула траву в долоні й кинула вперед.

Світло розлилося хвилею.

На секунду — тільки на секунду — я відчула, що щось у захисті здригнулося. Не зламалося. Але ніби послабло.

— Зараз! — сказав Ден.

Ми рвонули вперед.

І в ту ж мить нас накрило.

Удар був сильнішим, ніж раніше. Не різкий — глухий, важкий. Повітря стиснулося і викинуло нас назад.

Ден встиг зібрати крила. Його повело вбік, але він утримався, важко, зусиллям.

Я — ні.

Удар прийшовся по крилах.

Біль був миттєвий і сліпий, ніби щось рвонуло зсередини. Я полетіла вниз, не контролюючи рух, і впала на землю.

Цього разу — гірше.

Я задихнулася. Повітря застрягло в грудях, не доходячи до легень. Крила не слухалися — не зникли, але ніби стали чужими.

Я не могла підвестися.

Десь поруч хтось різко приземлився.

— Ніко, — голос Дена був занадто близько. — Дивись на мене. Чуєш?

Я кивнула, але це коштувало зусилля.

— Не рухайся, — сказав він швидко. — Просто не рухайся.

Я стиснула пальці в землю, намагаючись дихати рівно. Кожен вдих віддавався болем у спині, там, де ще мить тому були крила.

Вони боліли так, ніби їх не просто вдарили — ніби по них пройшлися чимось важким і глухим. Я не могла підвестися, лише повільно ворушила пальцями, перевіряючи, чи тіло ще слухається.