Розділ 8

— Ми не можемо просто піти туди, — сказав Ден.

Він стояв біля столу, перегортаючи одну з бабусиних книг, але дивився не в неї, а кудись повз, ніби вже бачив наперед, чим це може закінчитись.

— Я знаю, — відповіла я. — Але ми й не збираємось іти просто так.

Він зупинився, закрив книгу і нарешті подивився на мене.

— Ти розумієш, що це не випадкова річ?

Не чийсь зрив. Не дурна помилка.

Я кивнула.

— Ми ще багато чого не знаємо, — сказала я. — А часу на помилки в нас немає.

Ден мовчав кілька секунд.

— Значить, починаємо з початку, — сказав він нарешті. — Ми спустилися в підвал.

Там було тихо — як у місці, куди давно не заходили без потреби, але де все ще чекають. Полиці стояли щільно одна до одної, коробки були підписані різними почерками, і не всі — бабусиним. Деякі банки мали лише умовні позначки, які нічого не говорили одразу.

Частина речей залишилася на горищі — книги, зошити, те, що бабуся переглядала найчастіше. Але підвал був іншим. Тут зберігали те, що не відкривають щодня. Те, з чим працюють довго.

Тут було більше місця. Нижчі стелі, ширші проходи, старий стіл, на якому можна було не боятися щось пролити чи розсипати. Саме тут бабуся колись змішувала, пробувала, перевіряла. І саме тут було зручніше робити те саме.

— Вона зберігала не тільки своє, — сказав Ден, оглядаючись. — І не все для одного й того ж.

Я провела рукою по корінцях книг.

— Тоді нам треба знати все, — сказала я. — Що тут є. Для чого. І що з цього може бути небезпечним.

Він кивнув.

— І що може спрацювати проти того, хто вміє чекати.

Ми більше не говорили.

Просто почали діставати книги, розкладати їх на столі, відкривати зошити, звіряти записи. З кожною сторінкою ставало зрозуміліше: те, з чим ми маємо справу, не тримається на одному предметі й не зламається від першої спроби.

Ми почали не тільки з книг.

Ден дістав з полиці кілька невеликих полотняних мішечків та скляночок і поклав їх на стіл. Вони були легкі, майже порожні на вигляд, але я знала — це лише здається.

— Це те, що ми вже вміємо, — сказав він. — Не все. Але достатньо, щоб не бути беззахисними.

Алінка підійшла ближче й обережно торкнулася одного з мішечків.

— Бабуся вам це показувала? — спитала вона.

— Так, — сказала я. — Але ти цього не робила. Тому зараз подивишся. І повториш.

Першою ми дістали розрив-траву.

Вона виглядала звичайно: сухі стебла, скручені в кульку. Але коли Ден кинув її в кут підвалу, з землі рвонули зелені, міцні стебла, схожі на ліани. Вони миттєво обплели ніжку старого столу, потім увесь стіл, стиснули його так, що дерево скрипнуло.

— Вона не ранить, — сказав Ден. — Вона тримає.

Алінка ковтнула.

— А якщо це буде людина?

— Так само, — відповіла я. — Але ненадовго. Хвилин на десять. Може, п’ятнадцять.

Далі була звір-трава.

Ми не кидали її в підвалі — лише відкрили банку. В повітря піднявся тонкий, ледь помітний пилок. Я швидко закрила кришку.

— У тебе буде дві-три хвилини, — сказала я. — Не більше. Але іноді цього достатньо, щоб утекти.

— А що вона робить? — спитала Алінка.

— Паралізує.

Я взяла кульку в руку, злегка стиснула пальцями, показуючи рух.

— Її не треба метати далеко, — сказала я. — Досить розкришити поруч і одразу відійти.

Або кинути в того, хто стоїть надто близько.

Алінка кивнула, ніби приміряючи це на себе, і обережно поклала кульку назад.

Останньою ми дістали траву світанку.

Вона світилася м’яким, теплим світлом. Ден не кидав її — лише показав, як тримати.

— Це не для людей, — сказав він. — І не для всього.

— Це для того, що приходить уночі, — додала я.

Алінка підняла очі.

— Для темної магії?

Я не відповіла. Просто кивнула.

— Її просто кидають, — сказала я. — І світло знімає все темне, що є поруч.

Потім ми перейшли до мороку.

— Його не носять із собою, — сказала я Алінці. — Запам’ятай. Його залишають.

Я вибрала кут підвалу, де світло лампи падало найгірше. Сказала слова — коротко, без зайвого. Потім торкнулася старої полиці й залишила на ній ледь помітний слід пальцями.

Нічого не змінилося одразу.

А потім Ден зробив крок убік.

— Дивно, — сказав він. — Я знаю, що тут полиця… але дивлюся — і нічого не бачу.

Я відійшла ще далі.

— Морок не ховає, — сказала я. — Він заспокоює. Каже, що тут усе так, як має бути.

Алінка підійшла ближче, нахилилася, придивилася.

— Він ніби стирає бажання дивитися уважно, — сказала вона.

— Саме так, — кивнув Ден. — Ти бачиш, але не перевіряєш.

Ми залишили морок і відійшли до столу. Він тримався. Не зникав. Повітря не змінювалося, але щось у куті лишалося неправильним — настільки, що це переставало кидатися в очі.

— Скільки він так триматиметься? — спитала Алінка.

— По-різному, — сказала я. — Це залежить від того, хто його накладає і скільки сили в це вкладає.

Вона уважно слухала.

— Якщо потрібно, щоб морок тримався день чи два, — продовжила я, — на це піде багато сил. І впевненості. Він не тримається, якщо сумніваєшся.

— А якщо ненадовго?

— Тоді простіше, — сказала я. — На кілька хвилин його може накласти навіть той, хто тільки вчиться.

Я подивилася на неї.

— Ти теж зможеш.

— А якщо до нього доторкнутися?

— Тоді він розсиплеться, — сказала я. — Як і все, що тримається на увазі й намірі.

Дні почали зливатися.

Підвал перестав бути місцем — він став робочою зоною. Книги лежали відкриті одночасно, деякі — просто на підлозі. Записи суперечили одне одному: те, що в одному зошиті вважалося безпечним, в іншому було помічене як ризик. Ми звіряли, викреслювали, поверталися назад і починали знову.