Розділ 7

Я вийшла з дому одразу після дзвінка.

Навіть не пам’ятаю, чи зачинила двері. Але мене це не дратувало.

Ніч була прохолодна. Я відчула це шкірою — мурашки пішли одразу, ще біля воріт подруги.

Я зупинилася. Рука сама лягла на метал.

Я натиснула ручку воріт.

Нічого.

Це не злякало.

Я натиснула ще раз.

Ворота не піддалися.

— Аню… — покликала я.

І одразу подумала, що це звучить тупо.

Голос провалився в темряву.

Я стояла і прислухалась.

Ніч була не просто тихою — вона була байдужою.

Двір порожній. Дім мовчить. Жодного світла.

Я пішла вздовж воріт, заглядаючи крізь прути.

Нікого.

Ні тіні. Ні звуку.

І раптом зрозуміла, що затримала подих.

Видихнула різко.

Місяць висів низько — чіткий і холодний.

Його світло ковзало по стінах, по вікнах другого поверху.

Я дивилась не на весь дім.

Я дивилась тільки туди, куди не хотіла.

На вікно Ані.

Я машинально торкнулася амулета.

Він був теплий.

І від цього стало ще неспокійніше.

Її вікно було темне.

Штори щільно затягнуті.

Місячне світло впиралося в тканину і не проходило далі.

Я дивилася на це вікно настільки довго, що в голові почали з’являтися різні думки.

А раптом я все вигадала.

А раптом вона просто не хоче виходити.

А раптом і не було ніякого дзвінка.

А я просто стою тут, як ідіотка.

Потім я знову глянула на ворота.

На дім.

На темряву навколо.

І зрозуміла:

вона не вийде.

Я ще секунду постояла, злякавшись не темряви, а своїх думок.

Потім повільно відступила.

Я не пам’ятаю дороги додому.

Ні кроків.

Ні моменту, коли торкнулася дверей.

Наче між «там» і «тут» просто випав шматок часу.

У нашому домі горіло світло.

На кухні.

Я зупинилася на ґанку, перевела подих і відкрила двері.

Всередині було тепло.

Коли я зайшла в дім, світло на кухні вже горіло.

Ден не спав. Сидів за столом.

Він підняв голову одразу, як зачинилися двері.

— Ти де була? — спитав.

Я кілька секунд стояла мовчки, не знімаючи куртки.

Наче ще не встигла повернутися повністю.

— Виходила до Ані, — сказала я.

Він насупився.

— До Ані?

Посеред ночі?

— Так. Вона мені дзвонила.

Ден встав зі стільця.

— Дзвонила?

В таку годину?

— Вона була налякана, — сказала я і сама почула, що голос звучить менш упевнено, ніж хотілося. — Говорила дивно. Я не дуже зрозуміла…

Він подивився на мене уважніше.

— Ти впевнена, що це було насправді?

Може, тобі наснилось?

Я відкрила рот, щоб заперечити.

І не змогла.

— Я… — почала я і зупинилася. — Я пам’ятаю дзвінок. Але…

Слова не складалися.

— Ти ж була втомлена, — продовжив він спокійніше. — Пізно. Ніч.

Таке буває. Сон здається реальним.

Я зняла куртку й повісила її на спинку стільця. Руки трохи тремтіли, але я не знала — від холоду чи від думок.

— Я ходила до неї, — сказала я. — Ворота були зачинені. В домі темно.

— Ну от, — сказав Ден. — Значить, вона спить. А ти себе накрутила.

Я кивнула.

Ніби погодилась.

— Просто… — сказала я тихіше. — Було відчуття, що щось не так.

Він підійшов ближче.

— Ти жива. З тобою все добре. Це головне.

А зранку все стане на свої місця.

Він говорив упевнено, майже лагідно.

І я раптом подумала, що, можливо, й справді перебільшую.

— Лягай спати, — сказав він. — Зараз ніч.

Зранку подзвониш їй ще раз. Добре?

— Добре, — сказала я.

Це слово прозвучало порожньо, але я не стала це пояснювати.

Ми вимкнули світло.

Розійшлися по кімнатах.

Я лягла в ліжко й довго дивилася в темряву.

І вперше за весь вечір подумала:

а раптом він має рацію.

А раптом цього дзвінка справді не було.

Ця думка не заспокоїла.

Вона зробила гірше.

Вранці мене розбудила Алінка.

Вона забігла в кімнату без стуку, як завжди, і стрибнула на ліжко.

Щось говорила швидко, захоплено, про щось своє. Я не одразу зрозуміла — тільки чула голос.

Я лежала і дивилась у стелю.

Нічна пригода відсунулася кудись убік, ніби це було не зі мною.

— Вставай, — сказала Алінка. — Я голодна.

Я підвелася, накинула кофту і пішла з нею на кухню.

Світло різонуло очі. Я почала готувати їй сніданок.

Алінка крутилася поруч, дістала чашки, поставила чайник. Я дозволила їй заварити чай — вона робила це серйозно, обережно, ніби це щось важливе.

Ми мовчали. Це було приємно.

Потім на кухню вийшов Ден.

— Як добре мати вихідний, — сказав він і потягнувся. — Можна нікуди не поспішати.

Я кивнула. Він глянув на мене уважніше.

— Як ти себе почуваєш?

Краще? Більше не снилися кошмари?

— Ні, — сказала я. — Все нормально.

І в цю мить я згадала вчорашню ніч.

Я підійшла до стаціонарного телефону.

Набрала номер Ані. Довгі гудки. Я чекала. Ніхто не відповів.

Минув день, потім ще один, а Аня так і не відповідала ні на стаціонарний, ні на мобільний — він був поза зоною. 

І я швидко зрозуміла, що нового телефона в неї досі немає.

Я написала їй з ноутбука, але повідомлення так і залишилося непрочитаним.

У школі її, звичайно, не було — як і Кіри.

Ніхто нічого не знав, нічого не пояснював, і це мовчання з кожним днем затягувалось.

Я намагалась займатися звичайними речами: робила уроки, допомагала по дому, слухала, як Алінка щось розповідає, іноді навіть ловила себе на тому, що киваю їй у відповідь.

У якийсь момент я зрозуміла, що більше так не можу.