Розділ 6 Аня

             Аня

Я не могла зрозуміти, котра година.

Темрява в кімнаті була глуха, липка, ніби хтось навмисно вимкнув не лише світло, а й повітря.

Мені було жарко.

Не просто тепло — так, ніби тіло повільно горіло зсередини, а шкіра не встигала це випускати назовні. Ковдра здавалася важкою, але відкинути її не було сил. Я лежала й слухала власне дихання — уривчасте, чуже.

Голова розколювалась.

Кожна думка приходила із запізненням, ніби я ловила її не в момент, а вже після.

Рука пульсувала.

Саме там, де був браслет.

Я не одразу зрозуміла, що мене турбує найбільше. Не біль. Не спрага.

Свербіння. Настирливе, глибоке, ніби щось під шкірою намагалося рухатися.

Я спробувала поворухнутися — тіло відгукнулося важко, наче я пролежала тут не кілька годин, а дні. Повітря в грудях не вистачало. Хотілося води. Але ще більше — щоб це припинилося.

Очі заплющились самі.

Сон не прийшов.

Прийшло щось інше.

Мені здавалося, що хтось стоїть поруч.

Не так, як у сні — ближче. Не торкається. Просто дивиться.

Голосів не було. Лише відчуття тиску.

Ніби слова промовлялися не в кімнаті, а прямо всередині.

У грудях було важко. Застояно. Ніби вдих не доходив до кінця.

Я лежала й дивилася в бік вікна, хоча бачила його лише як темну пляму. Штори були щільно зсунуті, ніби хтось навмисно не хотів пускати сюди світло.

У кімнаті було надто темно. І душно.

Мені раптом страшенно захотілося світла. Не яскравого — просто щоб стало видно. Хоч трохи. Хоч краєчок дня.

Я заплющила очі.

І тоді щось ледь відчутно змінилося.

Не звук — радше рух. Тихий, майже уявний. Ніби тканина ковзнула одна об одну.

Я відкрила очі.

Між шторами з’явилася вузька смуга світла. Сонячний промінь впав на край ліжка — теплий, живий.

Саме тоді я відчула руку.

Свою.

Пальці самі ковзнули до зап’ястя.

Браслет був гарячим. Не від температури — інакше. Глибше. Наче він жив окремо від мого тіла.

Я спробувала його зняти.

З першого разу не вийшло.

Серце калатало, але сил кричати не було. Я зціпила зуби й смикнула ще раз. Застібка зачепилася за край ліжка — і раптом піддалася.

Браслет зісковзнув з руки.

І щось відпустило.

Не одразу.

Спершу — дихання. Потім — груди. Потім — той дивний тиск, що весь час був поруч.

Я лежала й не рухалась.

Рахувала вдихи.

Боялась поворухнутися, ніби якщо зроблю зайвий рух — усе повернеться.

Минуло кілька секунд. Або хвилин — я не знала.

Дихання було рівніше. Повільне. Своє.

У кімнаті нічого не змінилось. Ніхто не стояв поруч. Тиск не повертався.

Я обережно поворухнула пальцями.

Потім — кистю.

Нічого.

Тоді зробила глибокий вдих і, зібравши рештки сил, повільно піднялася, спершися руками на ліжко.

Світ трохи похитнувся — але не розсипався.

Я сиділа кілька секунд, поки світ остаточно не перестав хитатися.

Так я сиділа вперше за ці дні — не лежачи, не провалюючись назад у темряву, а справді тримаючи себе вертикально.

Потім повільно звела ноги з ліжка й підвелася.

Дзеркало було поруч.

Я підійшла до нього майже машинально — ніби боялась, але все одно мусила подивитись.

Звідти на мене дивилась не зовсім я.

Обличчя було бліде, майже сіре. Під очима — темні кола, губи сухі, потріскані.

Волосся злиплося, ніби я пролежала так значно довше, ніж дозволяє будь-яка нормальна хвороба.

Я ковзнула поглядом нижче — на зап’ястя.

Браслета не було.

Замість нього — темний слід, майже фіолетовий, ніби шкіру стискали надто довго.

Я торкнулась цього місця пальцями — і відсмикнула руку.

Було боляче.

Не так, як від подряпини. Глибше.

Я ковтнула й відвела погляд від дзеркала.

Довго дивитися на себе не хотілося.

Я відійшла від дзеркала.

Дивитися на себе більше не хотілося. Від цього не ставало ані зрозуміліше, ані легше.

Ніби все важливе було не тут.

Ніці треба подзвонити.

Ця думка з’явилась чітко — без паніки, без сумнівів. Просто як факт.

Я машинально потягнулась до тумбочки, висунула шухляду, перевірила поверхню, зазирнула під подушку.

Порожньо.

Телефон я не шукала довго. Я знала, де він.

Згадка про колесо огляду прийшла сама, коротка й суха, без картинок.

Я повільно видихнула.

Стаціонарний.

Він був унизу, у вітальні. Старий, з коротким шнуром і трохи затертими кнопками. Я ним майже не користувалась, але він працював. Завжди.

Я постояла посеред кімнати, збираючись з силами.

Тіло ще було слабке, але вже слухалось. Голова — важка, проте ясніша, ніж раніше.

Спускатися вниз не хотілося.

Не через страх — просто через небажання. Наче між мною і сходами була тонка, неприємна межа, яку доведеться переступити.

Я підійшла до дверей і поклала руку на ручку.

Холодна.

Я затрималась на мить. Прислухалась до дому.

Нічого. Тиша. Звичайна, знайома.

— Я просто подзвоню, — сказала я собі тихо.

І натиснула на ручку.

Сходи скрипнули під ногою — тихо, але в цій тиші звук здався надто гучним. Я завмерла на мить, прислухаючись. Дім не відреагував. Ні кроків. Ні голосів.

Я спустилась повільно, тримаючись за поручень. Світло не вмикала — очі вже звикли до темряви. У вітальні було ще прохолодніше, ніж нагорі. Повітря нерухоме, нічне.

Стаціонарний телефон стояв на своєму місці. Темний корпус, короткий шнур, кнопки, які я пам’ятала на дотик.

Я сіла на край дивана й кілька секунд просто тримала слухавку в руці.

Годинника я не бачила, але знала — глибока ніч. Десь між другою і третьою. Та година, коли дзвінки або нічого не означають, або означають усе.

Я набрала номер напам’ять.

Гудки тягнулися довго. Надто довго.

Я вже подумала, що вона не почує. Що телефон десь далеко. Що я зараз просто покладу слухавку — і все.