Розділ 5

Мені снилася Аня.

Вона стояла попереду — на краю. Не близько і не далеко, але так, що я одразу зрозуміла: ще трохи — і буде пізно.

Навколо було світло. Тепле, бліде, мертве. Ніби день, у якому немає сонця.

— Аню, — покликала я.

Вона озирнулась одразу.

Очі були відкриті, але дивились ніби крізь мене.

— Все нормально, — сказала вона.

І від цього стало гірше, ніж від будь-якого крику.

Я рушила до неї.

Один крок. Другий.

Земля під ногами стала важкою, наче тягнула назад.

— Зачекай, — сказала я. — Не треба.

Вона повільно похитала головою.

— Я більше не витримую, — сказала тихо. Так, ніби це не зізнання, а констатація.

Я побігла.

Повітря різало легені, ноги не слухались, відстань не скорочувалась.

— Аню! — закричала я.

Вона ледь усміхнулась. Втомлено.

Зробила крок назад — і під ногами в неї нічого не стало.

Вона падала мовчки.

Без крику. Без паніки. Просто зникала в темряві.

— Ні! — я рвонулась уперед.

І прокинулась.

Серце калатало так, ніби я бігла, а не спала. Долоні були холодні, пальці тремтіли. Кілька секунд я просто лежала в ліжку, притиснувши руки до грудей, намагаючись зрозуміти, де я і що це вже закінчилось.

Сон не відпускав. Не образами — відчуттям. Ніби щось досі стояло зовсім близько.

І саме тоді я відчула запах кави.

Він не заспокоїв одразу. Але ніби повернув межі. Стіни. Підлогу під ногами. Ранок.

Думки повільно стали на місце, одна за одною, як речі, які нарешті знайшли свої полиці.

Я видихнула, відкинула ковдру й обережно встала з ліжка.

І вже тоді пішла на кухню.

На кухні дзенькала сковорідка.

Ден стояв біля плити й перевертав млинці. Алінка сиділа за столом, підібгавши під себе ноги, й жувала, дивлячись у телефон.

На столі парувала кава. Темна, міцна — запах розтікався по кухні.

Я мовчки сіла й обхопила чашку долонями.

— О, — сказала Алінка, не піднімаючи голови. — Вона все ж встала.

Ден хмикнув, не обертаючись.

— Я ж казав, що запах кави сильніший за будь-який будильник.

— Дякую, — сказала я.

Він таки повернувся — вже з млинцем у руці. Подивився на мене уважніше, ніж треба було для звичайного ранку.

— Гей, — сказав він уже тихіше. — Ти якось… не тут.

Я ковтнула каву. Гаряча. Занадто.

— Мені щось наснилося, — сказала я.

— Погане? — спитав він одразу.

Я кивнула.

— Так. І мені це зовсім не сподобалось.

Алінка нарешті відірвалась від телефону.

— Про Аню? — спитала вона.

— Вона так і не відповідає? — спитала Алінка.

— Ні, — сказала я. — Я дзвонила на домашній. Учора ще й у ворота дзвонила. І в двері теж. Ніхто не відчинив.

Алінка насупилась.

— То що тепер?

Я знизала плечима.

— Нічого, — сказала я. — Зайду ще раз. Як завжди — перед школою. Може, їх просто не було.

Вона кивнула. Без запитань.

Я підвела очі на Дена.

— Ти сьогодні працюєш?

— Так, — відповів він. — Ще кілька днів, потім вихідний.

Він вимкнув плиту, витер руки рушником і рушив у кімнату.

— Я швидко зберуся.

Я допила каву, поставила чашку в мийку й потягнулась по куртку.

— Я пішла, — сказала я.

Алінка підняла голову.

— Добре. Я зачекаю.

Вийшла у двір і одразу побачила сусідній будинок. Будинок Ані стояв буквально за кілька метрів від нашого — великий, двоповерховий, з широким фасадом і високими вікнами. Акуратний, дорогий, той тип дому, де все має виглядати “як треба”. Батько Ані завжди дбав про це.

Я підійшла до воріт і натиснула дзвінок.

Майже одразу почувся клац.

Ворота відчинилися.

Я здивувалась — зазвичай ніхто не поспішав відчиняти — але зайшла у двір. Підійшла до дверей і вже підняла руку, щоб постукати, як замок клацнув вдруге.

Двері відчинилися.

На порозі стояла Тетяна.

Як завжди зібрана. Висока, струнка, темне волосся ідеально вкладене. Навіть удома вона виглядала так, ніби от-от вийде кудись “у справах”. У руках — чашка. Погляд уважний, холодний, але зовні спокійний.

— Доброго ранку, — сказала я. — Я до Ані.

Тетяна подивилась на мене швидко, оцінююче, й зітхнула.

— До неї зараз не можна, — сказала вона. — Вона захворіла. Дуже висока температура. Після того дощу їй зранку стало зовсім зле.

— Я дзвонила, — сказала я. — Ніхто не брав трубку.

— І правильно, — відповіла Тетяна спокійно. — Ми були в лікарні. Зараз вона вже вдома, лікується.

Я кивнула.

— Їй хоч трохи краще?

— Вона спить, — сказала Тетяна. — Лікар порадив повний спокій. Їсти не хоче. Навідувати її поки що не можна.

Я на секунду зібралася з думками.

— Добре, — сказала я. — Тоді я зайду пізніше. Можливо після школи. Якщо прокинеться, якщо стане легше.

Тетяна глянула на мене уважніше.

— Подивимось, — сказала вона. — Якщо буде можна.

І вже зачиняючи двері, додала:

— Я передам, що ти заходила.

Двері зачинилися тихо.

Я ще секунду постояла на ґанку, потім вийшла за ворота і розвернулась у бік нашого дому.

Я повернулася додому, забрала Алінку — і ми пішли до школи.

День минув швидко і якось порожньо. Уроки змінювали один одного, голоси вчителів зливалися, слова проходили повз. Я ловила себе на тому, що кілька разів дивилася на порожнє місце Ані. На перервах було шумно. 

Після останнього дзвінка я вийшла у двір і майже одразу побачила Кіру. Вона стояла осторонь, з рюкзаком на одному плечі, і дивилася в телефон. Її подруг поруч не було.

Я підійшла ближче.

— Ти вже додому? — запитала я.

Кіра підняла голову не одразу. Потім кивнула.

— Так.

— Зазвичай ти ще сидиш, — сказала я. Без інтонації. Просто як факт.

Вона злегка знизала плечима.

— Сьогодні ні.

Ми пішли поруч кілька кроків. Вона трималася рівно, але весь час стискала ремінець рюкзака, ніби той міг вислизнути.