Розділ 4

Двері за мною зачинилися.
Я зайшла в коридор і зупинилася. З мене капала вода — просто на підлогу. Рюкзак зісковзнув з плеча й упав біля стіни.
Я дістала телефон, потрусила його. Кілька крапель витекли з динаміка. Екран засвітився.
— Працює… — пробурмотіла я.
— Ніко?
Ден з’явився в коридорі, сперся плечем об одвірок.
— Ти де так довго була? Я вже збирався писати…
Він замовк на півреченні.
Я бачила, як його погляд ковзнув по мені — з голови до ніг. Мокре волосся, подряпини, брудні кросівки, вода, що стікала по штанах.
Я не відповіла. Стягнула куртку. Вона була важка, мокра. На рукаві темніла пляма, яку вже ніяк не можна було списати на дощ. Я повісила куртку на спинку стільця.
Ден зробив крок ближче.
— Що це таке? — спитав він.
— Потім, — сказала я і потягнулась зняти светр.
Він перехопив мене за зап’ястя.
Обережно, але міцно.
— Стій.
Його погляд уже був на плечі. На тканині, де кров проступила темнішою смугою.
— Тебе поранило, — сказав він рівно. Не запитував. — Де ти була?
Я мовчала секунду.
— У тебе стріляли? — додав він.
Я зітхнула.
— Ден… я не знаю, як тобі це швидко пояснити.
Він не відпустив руку.
— Тоді так, — сказав спокійно. — Ти говориш, я обробляю рану. По дорозі розберемося.
— Там нічого страшного, — автоматично сказала я.
— Ніко, — він нарешті подивився мені в очі. — Не починай.
Я криво всміхнулась.
— Добре.
Він повів мене в кімнату, посадив на край ліжка й дістав аптечку. Коли тканина торкнулась рани, я мимоволі сіпнулась.
— Обережно, — сказав він тихо.
Я спробувала зняти светр сама, але рука не слухалась — різкий біль прострілив плече. Ден одразу це помітив.
— Стій, — він став поруч і допоміг мені, повільно стягуючи светр через здорове плече. Тканина злиплась від вологи й болю, але він рухався так, ніби боявся зробити зайвий дотик.
Коли светр нарешті опинився на підлозі, я видихнула.

— Ага, — сухо відгукнувся він, роздивляючись рану. — «Нічого страшного».
— Це просто зачепило, — сказала я. — Куля пройшла по дотичній.
Рука в нього на мить завмерла.
— Куля, — повторив він.
— Так.
Він обробляв рану мовчки, уважно слухаючи. Я вже розповіла все, що сталося, — коротко, без зайвих деталей. Цього було достатньо.
Кілька секунд ми мовчали.
— Знаєш… — сказала я нарешті, дивлячись у підлогу. — Мене зараз хвилює не те, що вони прийшли.
Ден підняв на мене погляд.
— А що саме?
— Хто вони, — відповіла я. — Вони ж звичайні. Їхня зброя. Їхня техніка. У цьому не було нічого магічного.
Я провела пальцями по краю ліжка, намагаючись зібрати думки.
— Якщо вони просто люди… — я підняла очі. — То наш будинок нас не захистить.
Він повільно закрив аптечку.
— Захист працює проти магії, — сказав він тихо.
— Саме так, — кивнула я. — А проти людей — ні.
На мить у кімнаті стало надто тихо. Такою тишею зазвичай накриває після слів, які не хочеться чути, але вже пізно вдавати, що їх не було.
— Отже, — повільно підсумував Ден, закриваючи аптечку, — нам доведеться думати інакше.
— А якщо накласти морок на будинок?
Голос був тихий, трохи сонний — і зовсім не звідси.
Ми обоє обернулися.
У дверях стояла Аліна. Волосся скуйовджене після сну, піжама з’їхала на одне плече, очі ще напівзаплющені. Вона терла кулачком око й виглядала так, ніби щойно вийшла по воду — а не в центр розмови, яку дорослі воліли б відкласти.
— Морок? — перепитав Ден.
Аліна знизала плечима й позіхнула.
— Ну так. Якщо накласти нормальний морок, не агресивний. Такий, що працює на всіх. Будинок просто… не помічатимуть. Люди проходитимуть повз і навіть не замислюватимуться, що тут щось є. Як з тією крамницею біля старої зупинки.
Я повільно видихнула.
— Гарна ідея, — сказала я, ще не до кінця вірячи, що це сказала дванадцятирічна дитина. — Це справді може спрацювати.
Аліна кліпнула очима, ніби тільки тепер остаточно прокинулась.
— А чого ти не спиш? — спитала я вже м’якше.
— Прокинулась, — вона знову потерла око. — Було шумно. Я подумала, що грім… а це ти зайшла.

Вона зробила крок у кімнату, глянула на мене уважніше — і вже без сонливості.
— І я ж усе чула, — додала спокійно. — Не спеціально. Просто… чула.
Ден нічого не сказав. Лише важко сів на край ліжка й потер обличчя долонями.
Я подивилась на Аліну й кивнула.
— Добре, — сказала я. — Але зараз — назад у ліжко. Решту будемо вирішувати вранці.
Вона не заперечувала. Лише ще раз глянула на нас — так, ніби вже щось для себе зрозуміла — і мовчки вийшла з кімнати.
Коли двері тихо зачинилися, Ден зітхнув.
— Вона надто багато відчуває, — сказав він.
— Я знаю, — відповіла я.
І вперше за весь вечір мені стало по-справжньому тривожно. Не через тих, хто полює.
А через те, як швидко наші діти перестають бути дітьми.

****

Я прокинулася від болю.
Не різкого — тупого, тягучого, такого, що нагадує про себе ще до того, як ти встигаєш відкрити очі. Плече нило, ніби хтось тримав там холодний палець і не збирався забирати.
Я повільно сіла в ліжку.
— Ну так, — пробурмотіла я сама до себе. — Було б дивно, якби не боліло.
У дверях майже одразу з’явився Ден.
— Прокинулась? — спитав він, ніби й не спав усю ніч.
— Як бачиш.
Він глянув на моє плече й зітхнув.
— Ходімо. Будемо знімати біль.
— Таблетки?
— Ні, — коротко відповів він. — Не сьогодні.
Ми спустилися вниз, у кінець коридору, до маленької комірки, якою майже ніхто не користувався. Там завжди було трохи тісно і пахло сухими травами — запах, до якого я звикла ще з дитинства, навіть не замислюючись чому.
У кутку стояли мітли. Наші — звичайні, потерті. І бабусина — темніша, зі стертою ручкою, яку вона ніколи нікому не давала брати.
— Пам’ятаєш? — спитав Ден.
Я кивнула.
Він потягнув за стару мотузку, заховану за коробками.
Десь угорі клацнуло — сухо, металево. І зі стелі повільно опустилися дерев’яні сходи.
Горище.
Я не була там давно.
Нагорі повітря було іншим. Тихішим. Запах — старих книг, воску, трав і чогось ще, що неможливо було назвати словами.
Полки вздовж стін. Банки з підписами. Зошити з бабусиним почерком. Дзеркало в темній рамі, прикрите тканиною.
— Сідай, — сказав Ден, дістаючи невелику баночку.
Мазь була густою, темною, з різким запахом трав — таким самим, як у дитинстві, коли бабуся мовчки мазала розбиті коліна, і біль відступав.
— Це не загоїть рану, — попередив він. — Але біль відпустить.
— Мені й цього вистачить.
Коли він торкнувся плеча, я знову сіпнулась — але цього разу терпіла. Мазь швидко зігрівала шкіру, ніби біль хтось обережно згортав усередині.
— Бабуся б сказала, що ти знову лізеш туди, куди не треба, — буркнув Ден.
— Вона б сказала це з усмішкою, — відповіла я.
І вперше з учорашнього вечора мені стало трохи легше.

Ден мовчки закрив баночку й поставив її назад на полицю.
— Готово, — сказав він. — На сьогодні цього вистачить.
Я поворушила плечем. Боліло, але вже інакше — глухо, терпимо, ніби біль відступив на крок.
Я озирнулась.
— Давно я сюди не піднімалась, — сказала тихо.
Зробила паузу і додала вже чесніше:
— З того моменту, як бабуся померла.
Ден нічого не відповів. І це було правильно.
Я провела пальцями по краю столу. Дерево було гладке, тепле від часу, з подряпинами — тими самими, що з’явилися ще тоді, коли ми були меншими і все тут здавалось таємницею.
— Я не могла, — зізналась я. — Кожен раз, коли думала піднятись, здавалося, що вона зараз обернеться… скаже щось своє. Спокійне. Правильне.
Я ковтнула.
— Вона б зараз знала, що робити, — додала я. — Пояснила б. Розклала все по поличках.
— Вона завжди знала, — сказав Ден тихо.
У кімнаті було тепло. Не від обігрівача — від того, як тут усе залишилося на своїх місцях. Книги. Баночки. Дзеркало, прикрите тканиною. Наче вона просто вийшла на хвилину.
— Мені її бракує, — сказала я. Не драматично. Просто як факт.
Ден кивнув.
— Нам усім.
Ми ще кілька секунд стояли мовчки. І це мовчання не тиснуло. Воно було потрібне.
— Добре, — нарешті сказав він. — Раз ми вже тут…
Він глянув на полиці.
— Можливо, бабуся все ж залишила нам відповіді. Просто не там, де ми їх шукали.
Я подивилась на книги.
І вперше подумала:
можливо, ми ще не все втратили.