Розділ 3

Метал заскрипів унизу, глухо й протяжно, і колесо ледь здригнулося, ніби неохоче погоджуючись рухатися.
У тумані щось ворухнулося.
Силуети з’являлися й зникали між опорами — темні, швидкі, неприродно впевнені. Хтось уже був на конструкції.
Аня затамувала подих.
— Вони… лізуть? — прошепотіла вона.
Я мовчала.
І тоді один із них виринув ближче.

Чоловік підіймався вверх впевнено й швидко, тримаючись за мокрі поручні так, ніби знав їх напам’ять. На ньому був темний важкий дощовик — занадто щільний для звичайного працівника парку, з капюшоном, затягнутим майже до самих очей. Обличчя закривала чорна балаклава.
Виднілися лише очі.
Саме вони й змусили мене напружитися.
Світлі. Холодні. Неприродно уважні.

Чоловік дістався рівня нашої кабінки й зупинився.
Не заходив усередину. Не стукав. Не кликав.
Просто повис на металевій балці, тримаючись однією рукою, і заглянув у вікно.

Його погляд ковзнув по Ані — швидко, поверхово, ніби вона була предметом, який не становить інтересу.
А потім він подивився на мене.

Надто довго.

Я відчула це тілом — ніби повітря в кабінці стиснулося, стало густим і важким. Амулет під одягом відгукнувся миттєво — різко, пекуче, так, що я ледь втрималася, щоб не скривитись.

Чоловік примружився.

— Блондинка, — крикнув він униз, перекриваючи шум дощу. — Це вона. 

Його рука — в чорній, мокрій рукавичці — повільно потягнулася вперед. Не різко. Не жадібно.
Впевнено.

Прямо до мене.

До грудей.

До того місця, де під тканиною ховався амулет.
Я відступила на пів кроку й інстинктивно схопилася за підвіску під одягом, притискаючи її до грудей. Ланцюжок різонув шкіру — так, ніби на мить справді затягнувся.
Чоловік завмер.
Його пальці зависли в повітрі, за кілька сантиметрів від скла.
Ми дивилися одне на одного крізь дощ і туман. Його очі звузилися — не від злості, від розрахунку.
Він повільно опустив руку.
Без слів.
Наче вже зрозумів.

— Опускайте, — повторив він коротко і почав спускатися вниз, швидко, майже ковзаючи по мокрому металу, не озираючись.
Колесо знову здригнулося.
Аня нервово видихнула.
— Чула? — прошепотіла вона. — Нас опускають…
Але я вже не слухала.
Бо знизу, крізь туман, гуркіт грому й скрегіт механізму, долетіли уривки голосів. Не крик. Не для нас. Просто фрази — уривчасті, звичні, сказані між собою.
— …нащадок… — …амулет… — …забрати… — …їх окремо. Тримайте окремо.

Амулет обпік шкіру так, що в очах потемніло. Ланцюжок здався важчим, тіснішим, ніби хотів вирватися з-під одягу.
— Ніко?.. — Аня повернулась до мене. — Що вони сказали?
Колесо повільно, з натугою, почало рухатися вниз.

Я поклала руку Ані на плече — міцно.
— Тримайся за мене. І не відпускай, — сказала я.
— Ніко…
Я дивилась у туман і рахувала секунди.

Колесо почало опускатися повільно.
Знизу пролунав короткий свист — команда. Хтось засміявся. Не голосно. Впевнено.
— Ніко… — Аня вчепилась у мою куртку. — Що ти робиш?..
Я різко притягнула її до себе — не обійняла, втиснула. Однією рукою притиснула її спину до грудей, другою обхопила під ребрами, не залишаючи простору для руху. Її голова вперлася мені під підборіддя. Я відчула її дихання — уривчасте, зірване.
— Буде страшно, — сказала я їй у волосся. — Просто тримайся.
Вона судомно ковтнула повітря й вчепилась ще сильніше. Пальці боляче вп’ялися в тканину.
Я не чекала відповіді. Потягнулась до замка.
— Ніко, ти здуріла?! Ми ж—
Клац.
Дверцята відчинились.
Вітер увірвався всередину — мокрий, різкий, злий. Кабінку смикнуло, метал застогнав. Унизу закричали.
Я ступила до краю, не послаблюючи хватки.
— Не дивись вниз, — сказала я тихо. — І не відпускай.
Вона кивнула — не головою, всім тілом.
— НІКО! — Аня скрикнула. — Ми ж упадемо!
Я розвернулась так, щоб стати між нею і прірвою, притиснула її до себе міцніше, майже боляче.
— На «три» пригинаєшся і тримаєшся за мене, — сказала я їй просто, без пояснень. — Не відпускаєш. Навіть якщо здасться, що падаємо.
— Я… я боюся…
— Я знаю.
Я ступила на край кабінки.
Метал був слизький від дощу. Вітер тягнув назад. Знизу лунали крики — різкі, злі, нетерплячі.
Я більше не вагалась.

— Стійте!
— Вона…
— НЕ ДАЙТЕ ЇЙ—
Я не слухала.
— Раз.
Я притиснула Аню до себе ще щільніше, розвернувши її боком, так, щоб закрити собою. Її обличчя втиснулося мені в плече — тепле, тремтливе, а руки судомно вчепилися в куртку, боляче, панічно, ніби я була єдиним, за що ще можна триматися.
— Два.
Я зробила короткий вдих і напружила спину. Знайоме відчуття — не страх і не біль. Готовність. Та сама мить, коли тіло вже знає, що робити, раніше за думки.
Куртка різко натягнулась між лопатками.
— Дідько… — машинально зірвалося з губ. — Зараз трісне.
— Три.
Я стрибнула.
На мить — порожнеча.
Подвійна вага.
Різке падіння, яке я добре знала.
І тоді я випустила крила.
Тканина за спиною тріснула голосно, майже зухвало — без шансів на порятунок. Повітря одразу стало щільним, слухняним, ніби саме чекало цього руху. Крила розгорнулися різко й широко, без вагань і без болю — так, як завжди.
Яскраво-руді, з темним, майже чорно-червоним обрамленням по краях. Міцні. Сильні. Справжні.
Перший змах — важкий, точний.
Другий — упевнений.
Падіння обірвалося.
Нас рвонуло вбік і вгору.
— Не відпускай, — сказала я спокійно, ніби ми просто сходили зі сходів, а не зривалися з висоти.
Аня скрикнула й втиснулась у мене всім тілом.
— Куртка… — пробурмотіла я вже на зльоті. — Нова була. От халепа.
Колесо, крики, руки внизу — все почало стрімко віддалятися.

Позаду здійнявся хаос.
— ВОНА ЛЕТИТЬ!
— ЧОРТ! НЕ ДАЙТЕ ЇЙ—
— В МАШИНУ! ЗАРАЗ!
— ЖИВА! ВОНА ПОТРІБНА ЖИВА!
Ліхтарі смикнулися, світло заметалося по туману. Хтось побіг. Хтось перечепився й упав. Метал брязкотів, дверцята грюкали, голоси накладались один на одного.
Я почула характерний звук — короткий, сухий.
Зброя.
— ПІДНІМЕТЬСЯ ВИЩЕ — ВТРАТИМО!
— НЕ ВИЩЕ! ВОНА З ВАНТАЖЕМ!
— МОЖНА ПІДСТРЕЛИТИ! КРИЛА!
— ОБЕРЕЖНО! НЕ ВБИТИ!
Їхні крики злилися в суцільний шум — злий, рваний, нервовий.
Я змахнула крилами ще раз — сильніше.
Повітря завило, дощ розлетівся бризками, ніби сама буря відштовхувала нас від землі. Крила слухались, тримали вагу, різали потік, не даючи нам провалитися назад.
Колесо огляду залишилось позаду — перекошене, хитке, з людьми, які тепер кричали інакше. Не наказами.
Страхом.
Ми пішли вгору — не рівно, не красиво, але достатньо швидко, щоб між нами й землею з’явилась відстань.
— НІКО! — кричала Аня.
У її голосі вже не було паніки. Лише шок. Чистий, оголений.
— ТИ… ТИ ЛЕТИШ!
— ТІЛЬКИ ТРИМАЙСЯ! — крикнула я у відповідь.
Дощ бив у крила, ковзав по пір’ю, але вони тримали. Вітер рвав волосся, тягнув назад, але я різала його змахами, відчуваючи кожен рух, кожен м’яз, кожен точний опір повітря.
Світ унизу розпався на розмиту мапу світла і тіней.
Ми летіли.

Вітер рвав крила, дощ заливав очі, але найгіршим був не він.
Найгірше — звук.
Спершу я подумала, що це ще один грім. Глухий, рваний, надто рівний.
А потім він повторився.
Низький. Металевий. Стабільний.
Я різко обернула голову — і побачила світло.
Потужні промені прорізали дощ і туман, не метушливо, не ривками. Вони рухались повільно, методично, ніби хтось вів нас по невидимій сітці. Світло ковзало по крилах, по ногах, по плечах Ані — фіксувало, запам’ятовувало, не відпускало.
Не шукали.
Вели.
Мене прошило знайомим відчуттям — тим самим, яке я бачила на відео ночами, коли небо над містом розкреслювали промені ППО.
— Ніко… — прошепотіла Аня. — Вони за нами…
Так.
Знизу, між деревами, рухались машини. Не хаотично. Не навмання. Вони перекривали одне одному сектори, прожектори сходилися і розходилися, залишаючи нам усе менше темряви.
Ніби ми були мішенню в небі.
Повільною. Живою.
— Тримайся, — сказала я й змахнула крилами сильніше.
Я різко пішла вбік, намагаючись зірвати промінь, сховатись за кронами. Гілки хльоснули по крилах, листя вибухнуло зеленим шумом.
Світло на мить втратило нас.
І одразу повернулось.
Знизу долетіли голоси — спокійні, зібрані:
— Тримаємо.